Окрему подяку складаю працівникам Відділу україніки Львівської наукової бібліотеки ім. В.Стефаника НАН України і його керівникові п. Євгенові Наконечному за допомогу в підборі матеріалів та консультації під час роботи над цією книжкою.
Ласкава пані, є далека країна, Ви не знаєте її — це Московія.
М. Булгаков. Життя пана де Мольєра.
1
У нашому суспільстві панує поширений погляд, що колоніальні війни, які веде нині Росія, а також поважні внутрішні проблеми відвертають її увагу від України і тим самим дають нам можливість зміцнитися, утвердити свою незалежність. На жаль, не все так просто, як багатьом здається. Звичайно, такі криваві конфлікти, як чеченський, підточують державний устрій Росії, вимагають значних матеріальних і фінансових витрат, не обходяться без численних людських жертв. Незважаючи на це, зусилля Росії над досягненням стратегічної мети — повернення України в матірне лоно «єдіной і нєдєлімой», яка пропагує себе під зміненою вивіскою «Союзу Росії, України і Білорусі», не припиняються. Досить спостерігати невпинний наступ московських мас-медіа на наш інформаційний простір. Не проходить і дня, щоб Україну не відвідав російський театральний колектив, відомий співак або музичний гурт, а про масову друковану продукцію годі й говорити. На їхньому фоні українська книга та преса зовсім губляться, і треба добре приглядатися, щоб виявити їх сиротливі острівці мовою аборигенів. За усім цим відчувається рука досвідченого режисера. Таким шляхом здійснюється духовне відчуження нашого суспільства від джерел своєї культури — і наслідок такого невтішного стану справ можемо відчути вже у недалекому майбутньому. Створений таким способом бездуховний людський матеріал легко потрапить на орбіту впливу московської ідеологічної аномалії. Вінцем цього буде втрата незалежності та зникнення раз і назавжди України з політичної карти світу.
Українські політики, історики, журналісти зобов'язані зустріти чергову ідеологічну агресію з північного сходу науково обгрунтованими аргументами, котрі базувалися б на доброму знанні супротивника. А хто краще від нас, українців, має його знати? Розвіяти імперські міфи про його слов'янське походження, приналежність до однієї християнської цивілізації і про нашу кровну спорідненість — обов'язок, покладений на нас історією. Несемо відповідальність за це перед усім слов'янським світом. Найменша недооцінка московського ідеологічного «дев'ятого валу», що накочується на Україну, може мати для нас трагічні наслідки. Він загрожує змити нас в безодню забуття. Тому ідеологічна пильність з нашого боку є одним із важливих засобів зберегти себе від знищення.
Треба з усією відповідальністю сказати, що силове підкорення одного народу іншим є менш небезпечним, ніж підкорення ідеологічне. Підкорення силою рідко призводить до втрати своєї сутності, а ідеологічне — завжди. Повчальним і сумним прикладом може служити доля мешканців півдня Франції — провансальців. Народ цей відмінний від французів своїм походженням і мовою, тобто мав усі необхідні атрибути самостійного народу. Протягом своєї історії провансальці мали, хоча й на дуже короткий час, навіть свою державу, а пізніше входили до складу інших королівств як автономна провінція. У XI–XIII ст. ст. провансальська література, зокрема поезія, досягла такого розвитку, що мала вплив на поезію сусідніх країн — Іспанії, Італії і навіть Німеччини. Творцями і популяризаторами її були мандрівні лицарі-трубадури.
З 1481 року Прованс був приєднаний до Франції на основі персональної унії. З часом він став жертвою французької централізації: привілеї поступово відмінялися, а з 1539 року король Франсуа І заборонив уживати провансальську мову в офіційних документах. Таким чином, вона не дістала дальшого розвитку і з часом стала мовою селян. Аналогія з долею української мови напрошується сама собою.
Але з'явилися молоді люди, закохані у свій край, його народну культуру. Виник доволі широкий рух відродження Провансу, так званих фелібрів. Очолювали його молоді талановиті письменники. Відомо, чим закінчується захоплення народною творчістю, історією і приниженою чужими, призабутою мовою, але якщо живе ще бажання до національного самовияву і є воля йти цим шляхом далі, то доходиться до національної свідомості.
У 1878 році Михайло Драгоманов радив письменнику Руманілю писати провансальською мовою популярно-наукові книжки, виступати по-провансальськи на мітингах, щоб у майбутньому вона змогла замінити французьку, і… почув у відповідь: «Ми все-таки французи». [1] Франція могла не боятися за свою цілісність. Подібних прикладів ідеологічного підпорядкування народів сильнішими націями чимало в самій Європі.