Професор Едвард Кінан звертає увагу, що в сакральних будівлях московської держави нема архітектурних запозичень з київських церков, немає їх у назвах церков. Храми взоруються з огляду на Владимир і Суздаль, а не Київ. У національно знаковій церкві, збудованій всередині XVI століття, — в соборі св. Василія Блаженного повна відсутність київської символіки чи пантеону святих. Усі каплиці собору присвячені своїм північним святим або названі на честь визначних битв у Казанській кампанії 1552 року. Щодо брам московського Кремля, то жодна з них не названа на честь київських Золотих Воріт. Історичні джерела часів Івана Грозного зберегли для нас тисячі імен чоловіків вищих верств. Звичайно це середовище зберігає традиції свого минулого. Вражає, що у близько трьох тисячах імен немає специфічно київських — жодного Ігоря, Святослава, Мстислава, менше відсотка Володимирів й лише три Гліби. «Московського придворного часів Івана Грозного, — іронічно зауважує професор Кінан, — швидше назвали би Теміром чи Булгаком, аніж Володимиром, Глібом чи Всеволодом». [54] Причину такого становища він вбачає в тому, що «…надто мало слов'ян за київських часів жило на географічному просторі майбутньої Московії, а переселенці, переважно з новгородських і білоруських земель, не утворювали демографічно вагомої концентрації десь аж до 1350 року, коли Київ уже давно занепав». [55]
Як коронні аргументи на користь невигаслої московської туги за руською єдністю приводяться відомі претензії Івана III, висловлені в листах московської дипломатії до чиновників польсько-литовської держави. У них йдеться про території, що знаходилися за межею московської держави, як про його «вотчину». Ця ж формула вживалася й щодо прибалтійських і фіно-угорських територій, які ніколи не входили до Київської держави. Насправді малося на увазі, що «колись цих земель домагалися дехто із моїх предків, а тепер домагаюся я». На підтвердження вищесказаного можна навести факт, коли під час переговорів з поляками в 1581 році дипломати Івана IV намагалися довести, що Лівонія є частиною його «вотчини».
Ще один фальшивий аргумент на підтвердження живої пам'яті про Русь. Це так звана «шапка Мономаха» — славнозвісна корона московських царів. Згідно з красивою великодержавною легендою вона належала київському князеві Володимирові Мономаху. Насправді, корону було зроблено для татарського хана в 1330-х роках. У 1472 році московський великий князь Іван III Васильович узяв за жінку племінницю останнього візантійського імператора Софію (Зою), котра виховувалася вже у Римі. Вона прибула до Москви зі своїм почтом і мала великий вплив на внутрішнє життя великокняжого двора. Саме грекам, прибулим зі Софією (Е.Кінан називає їх греко-італійцями), належить ідея «перехрестити» шапку, доповнивши її хрестом і пов'язавши її з візантійським імператором Константином Мономахом. Як бачимо, корона московських царів нічого спільного з київським князем Володимиром Мономахом не мала. [56] Шапка перетворилася на ідеологічний міст між Руссю і Московською державою.
«Київська спадщина» почала входити в політичну свідомість московитів тільки після 1648 року. Певною мірою спричинилися до цього самі українці. Намагаючись схилити Москву до виступу проти Речі Посполитої, вони підсовували їй ідеологічну основу для можливого втягнення в польсько-український конфлікт. Завдяки писанням Інокентія Гізеля, Данила Туптала (св. Дмитрія Ростовського) та Феофана Прокоповича (п'єса «Володимир») був створений для Московії міф про «київську спадщину». [57] Важливу роль у цій міфотворчій афері відіграв Інокентій Гізель — ректор Київської Академії. Він на основі хроніки колишнього викладача тієї ж Академії Ф.Сафоновича, доведеної до XIII століття, склав історію «слов'яно-російського народу» у потрібному для Московської держави дусі. Не дуже авторитетний етнонім «москаль» прикрашує легендою про шостого сина Яфета біблійного Мосоха. [58] Все це «для більш зручного пояснення Москви, москалів і, очевидно, для більшої їх слави». [59] Цей твір вийшов під назвою «Синопсис», що по-грецьки значить огляд, зведення. Російський історик В.Татіщев використав його для своєї зведеної історичної праці, в якій пов'язував історію Росії з «київською спадщиною». Після В.Татіщева, у своїй талановито написаній «Истории государства Российского» Н.Карамзін закріпив у свідомості росіян тезу, що історія Росії є продовженням історії Русі. З цього часу виникла штучна схема історії Росії, яка не зазнала змін до сьогоднішнього дня.
[54] Кінан Едвард. Російські історичні міфи / Пер. з англ. — К.: Критика, 2001. — С.18.
[55] Кінан Едвард. Російські історичні міфи / Пер. з англ. — К.: Критика, 2001. — С.22.