7
Протягом усього свого існування Росія жила в страху перед національним пробудженням народів імперії. Вона на словах стверджувала неподільну єдність російського народу і так будувала свою історію. Спроби окремих народів розвивати і плекати національні культури (в їхньому розумінні), в даному випадку українську і білоруську, розцінювалися, як посягання на єдність російського народу. Але візьмемо, для прикладу, народ, об'єднаний не штучною, а органічною єдністю. В Німеччині, про неї йтиме мова, існувало та й існує багато діалектів, котрі значною мірою відрізняються один від одного. І єдина німецька література появилася не так давно. Основою її стала німецька мова, якою говорив і перекладав Біблію відомий діяч Реформації Мартін Лютер (1483–1546 рр.). Німці люблять свої говірки, плекають їх і користуються ними на письмі і в спілкуванні. Їм і в голову не приходить думка, що діалекти можуть загрожувати німецькій єдності.
За століття цілеспрямованого ідеологічного і репресивного тиску Росія одурманила нашу верхівку, а пізніше більшість інтелігенції. Обезглавлений народ не спромігся на антиросійське збройне повстання, як це неодноразово робили поляки. Ідеологічне поневолення виявилося більш тривалим, ніж політичне. Наша незалежність є виявом інстинкту відокремлення, а не національної свідомості. До сьогодні Україну вважають частиною Росії, котра відокремилася, а не відновленою у своїй незалежності державою.
Парадоксальна ситуація: чим далі в глибину віків, тим менше в Європі було сумнівів, що ми зовсім окремий народ і ніхто й гадки не мав плутати москалів з нами чи навпаки. Королі, князі, глави церков, картографи, мандрівники знали, де знаходиться Русь і що її населяють русини — так нас називали і так ми себе називали в літописах, а в побуті майже до початку XX сторіччя. В давнину знали, де знаходиться Московія і що живуть в ній московити.
Ніхто ні у нас, ні у світі й не згадував про якусь спорідненість між нами. Подібні думки не виникали, бо навіть наочні спостереження були аж надто промовисті. Підміна понять розпочалася після так званого «возз'єднання України з Росією» в 1654 році, тобто після договору між московським царем Олексієм Михайловичем і Козацькою державою, котра на той час володіла, в основному. Лівобережною Україною. З перших років перебування України «під царською рукою» Москва почала поступове усування впливу козацької старшини на загал під демагогічним приводом захисту селянства і міщан від здирства козацької верхівки, натомість почала надавати тій же старшині землі, прив'язуючи її до Москви. Врешті здійснилася старшинська мрія зрівнятися з польською шляхтою хоча би стосовно землеволодіння. Зав'язавши таким чином вузол конфлікту всередині народу, Москва відкрила собі шлях до здійснення великодержавних планів оволодіння не тільки Україною, але й душами людей.
Після полтавської катастрофи 1709 року процес ліквідації прав Малоросії в усіх сферах внутрішньої політики, самоуправління, освіти і культури набрав сили. Це стало одним із пріоритетів внутрішньої політики Москви, а пізніше С.-Петербурга. Епохальним кроком у цьому напрямку стала зміна в 1721 році назви держави і народу. Московщина скинула з себе стару назву, під якою була знана в Європі, з геніальним відчуттям потреби такої зміни і змусила світ шляхом дипломатичних натисків і навіть погроз визнати себе Російською імперією. Остаточно прихилила зарубіжну громадську думку до нової держави імператриця Катерина II, котра нав'язала вельми сердечні контакти з «прогресивними колами Європи». У цей час найбільше їх було у Франції. Листуючись з ними, Катерина II не забувала про «вагомі» додатки. Люди ці любили гроші, але їх не мали. З принципами було те ж саме. Катерина II «розкусила» їх доволі швидко і через деякий час Даламбер, Дідро, Вольтер енергійно замахали перами, популяризуючи цю дивовижну країну, де на престолі сидить такий гуманіст і філософ. Французи також великою мірою спричинилися до розголошення відомостей про російську історію і російські порядки, котрі були дуже далекі від реальності. Співпраця успішно розвивалася, і обидві сторони були задоволені. Своїх німців, завербованих до російської історичної псевдонауки і відповідно приручених (Міллер, Шлецер, Стріттер), росіяни навчили великодержавної відповідальності, особливо за писані слова. Німецькі мужі досить скоро зрозуміли, чого від них вимагають і, крім дрібних непорозумінь з керівництвом Академії на початку їхньої діяльності, вірно служили царедворцям.