Відчуваючи слабкість зв'язку Київського періоду з Владимиро-Московським, який базується на генеалогічній ідеї, російські історики шукали більш вагомих підтверджень. Перша спроба наукоподібної гіпотези про зв'язок між історією північно-східних земель Руської держави (так званим Заліссям) з київським періодом належить М.П.Погодіну. Однак вона не була визнана наукою.
Професор Грушевський стверджує, що історія східного слов'янства не замінить історію російського народу, так звану «русскую» історію. В ім'я історичної правди необхідно зреформувати «русскую» історію в історію російську. Тоді русько-українська і білоруська історії займуть належні місця в історії східнослов'янських народів. Треба тільки відкинути погляд, що російська історія з київським початком є «общерусская» історія. Цього не може бути, бо ніколи не існувало «общерусской» народності.
До речі, питання перегляду початків російської історії не втратили своєї актуальності і сьогодні, але, як і колись, на перешкоді стоять причини, далекі від науки.
9
Питання походження росіян грунтовно розглянув професор Михаїл Покровський, про якого вже говорилося вище. Проф. М.Покровський (перший історик-марксист з дореволюційною університетською освітою) опублікував у 1920 р. працю, присвячену історії Росії, [63] яку вітав навіть Лєнін. В запалі ідеологічної боротьби з буржуазними істориками, яку він очолив і вів із залізною послідовністю, були відкинуті усі державницькі старорежимні гальма, створені істориками минулих поколінь. В розпалі боротьби падали слова, які йому не забудуть пізніше навіть більшовицькі власті. Само собою зрозуміло, що опоненти з ворожого табору перебували за кордоном. Ті, хто мав необережність залишитися, спокутували свої ідеологічні «гріхи» тяжкою працею в «трудово-виправних» таборах ГУЛАГу.
Для кращого розуміння тогочасної атмосфери ненависті необхідно нагадати міжнародне становище, яке не гарантувало комуністам спокійного життя. Уряди західних країн ще не змирилися з існуванням державного новоутвору СРСР — «батьківщини трудящих всього світу», котра проповідувала і готувала світову революцію. Крім того, за кордоном перебувало на той час кілька сот тисяч чоловіків призивного віку, готових стати на перший заклик в ряди кожної армії, яка хотіла б вступити у збройну боротьбу з комуною. Комуністи добре знали, що їх чекає у випадку падіння більшовицького режиму. В пам'яті людей ще не стерлися його криваві злочини. Заслужена кара чекала і на «підспівувачів» нового режиму. У часи гострої ідеологічної боротьби більшовики прагнули усіма силами захитати у своїх ворогів віру в справедливість їхньої боротьби, внести у ряди потенційних борців політичний розбрат, посіяти у їхніх душах сумніви щодо морально-політичного вибору. Тому у цій нещадній боротьбі витягали на Божий світ такі факти, які до цього часу трактувалися, як «сімейні» таємниці. Це був унікальний за відкритістю час. У свою чергу, супротивна сторона критично осмислювала російську минувшину, шукаючи в ній першопричину свого падіння. У зв'язку з цим оприлюднювалися деякі давноминулі факти. Саме в розпалі цієї боротьби прозвучали слова проф. М.Покровського, які ще ніколи не лунали з уст росіянина. У праці «Возникновение Московского государства и «великорусская народность» він пише, що російські історики йдуть по шляху «… або повного замовчування сюжету, або безсоромного підсовування читачеві (і за йолопа його ж вважають!) висновків, прямо-протилежних фактам». [64] За його допомогою ми отримали ще один «ключ» для уточнення малозрозумілих висловів, котрі нас бентежили у працях російських істориків. Ми не губимося, читаючи про незначне відхилення у «великоросів» від слов'янського етнотипу, а розуміємо його, як незначне наближення фінського етнотипу до слов'янського. Спокійно реагуємо, коли споконвічних господарів північно-східних земель називають «інородцями», хоча таке визначення стосується малочисельних прибульців. Завдяки професору М.Покровському все це стало на свої місця.