Правдоподібно, не знайдемо аналогу серед документів такої викривальної сили, як праця М.Покровського, в інших народів. Може, у них немає що ховати, і окремий правдолюбець міг би трохи поєретикувати без особливої шкоди для престижу нації. Видно, величезний масив прихованих історичних подій і фактів провокує окремих людей, подібно до М.Покровського, на сміливі виступи, коли наступає «час правди». А він обов'язково приходить, хоч його й не дуже чекають.
Наприкінці 20-их і початку 30-их років XX ст. були репресовані численні історики старої школи, котрим закидали немарксистські погляди, зокрема Бахрушін С.В., Богоявленський С.К., Веселовський С.Б., Готьє Ю.В., Греков Б.Д., Любавський М.К., Пічета В.І., Тарлє Є.В. та ін. У контексті ідейної (і не тільки) боротьби з буржуазними істориками панувала нічим необмежена критика їх концепцій, викривались таємниці «інтимної» російської історії. Однак правдомовність закінчилася зі смертю М.Покровського і засудженням його «школи».
У другій половині 30-их років XX століття політика різко змінюється: ставка робиться на російський патріотизм. Репресовані історики, котрим удалося вижити, були звільнені зі сталінських лагерів, а їх фанатичні переслідувачі (Фрідланд, Цвібак) зникли у льохах НКВД у 1937–1938 роках. Історична наука впевнено поповзла назад на старі позиції, тільки легко засмічуючи свої «постлагерні» тексти марксистською фразеологією. Більшого від них і не вимагали.
Революція і громадянська війна 1917–1920 років викликала бурхливе пробудження національної свідомості серед народів колишньої імперії. Старі підходи до історії народів імперії прийшлося міняти. «Єдіная і нєдєлімая» не витримала революційних потрясінь. Спроба «білих» відновити імперію на старих засадах зазнала повного краху. Вони втратили через нерозуміння національного питання не тільки «окраїни», але й саму Росію. Водночас Лєнін зрозумів вагу національної проблеми і допустив утворення національних республік. Більшовики незабаром оговталися і посилили контроль Москви над республіками. У надрах партійно-державного апарату почала визрівати нова національна політика, яка втілювалася в життя у 30-их роках. Уже неможливо було заперечувати існування українців і білорусів як націй. Тоді в історичній науці відновили тезу про «дрєвнєрусскую народность», яка під впливом зовнішніх факторів розпалася на три гілки: росіян, українців і білорусів, а так звана «Київська Русь» автоматично стала «колискою трьох братніх народів».
Особливу увагу приділили українському народові. Йому не могли відкрито відмовити в праві на розвиток мови і культури, але рівночасно добре знали, до чого це може призвести. І тому певні обмеження, які застосовувала влада, треба було пов'язати з концепцією «спільного» походження. Під тим розумілося, що можна розвивати мову і культуру до вказаних меж, але не надто відриваючи їх від братнього (пізніше «єдинокровного») російського народу, тобто щоб цей розвиток не стояв на заваді процесу русифікації. Відхилення від таких директивних вказівок кваліфікувалося, як прояв українського «буржуазного націоналізму». Таке звинувачення каралося залежно від внутрішньої ситуації: від багаторічного заслання в табори до смертної кари. Деякі полегшення вніс XX з'їзд КПРС, але і тоді звинувачений в такому тяжкому ідеологічному злочині позбувався роботи і кар'єри. З цього випливає, що самозваний «старший брат» пильно стежив, щоб «в колисці» не пручалися і покірно визнавали його старшинство.
10
Висвітлення етнічних процесів на північно-східних землях в офіційній російській історії має свою яскраво виражену лінію: освоювались рідкозаселені землі і то лише мирним шляхом. Поступово кількість нових поселенців збільшувалася, серед них «розчинялись» автохтони. Якщо й виникали конфлікти, то тільки на релігійному грунті і були спрямовані проти насильної християнізації. Цей погляд був настільки розтиражований через освітні заклади та популярну літературу, що глибоко ввійшов у свідомість кількох поколінь і проіснував до наших днів. Зокрема, у творах такого інтелігентного письменника, публіциста, як Володимир Солоухін. На нашу думку, його розуміння історії віддзеркалює рівень знань кращої частини освіченого совєтського покоління. У своєму поетичному описі мандрівок рідним краєм «Владимирские проселки. Возвращение к началу» він виявляє стандартизовані знання старої історії, зокрема етнічної. Автор не боїться торкнутися етнічної історії краю, що становить для неісториків радше виняток. Пересічний інтелігент совєтського виховання знає в загальних рисах, що була Київська Русь, яка під ударами кочовиків розпалася, а її роль перейняла Москва. На цьому завершується знання початків вітчизняної історії.