2
Бездарність та скорумпованість людей, котрі частково замінили стару партійну номенклатуру в постсовєтський період, знову відкрили дорогу на політичну сцену здавалося б назавжди вчорашнім комуністам. На хвилі загального невдоволення економічним станом у країні і корупцією вони відродили компартійні структури і зайнялися інтенсивною пропагандою, спрямованою на відродження Союзу як єдиного виходу з економічної і соціальної кризи. У Росії комуністи підхопили дещо знехтуваний лібералами прапор патріотизму з легким юдофобським відтінком і, крім того, не забули, звичайно, про широкі верстви населення, яке животіє в бідності. Вони мають прихильників майже у всіх республіках колишнього Союзу.
В Україні вони відновили дещо послаблені зв'язки з російськими комуністами, але прапор патріотизму тут не підіймають. Незмінним залишається лозунг інтернаціоналізму, що в їхньому розумінні означає визнання російського народу авангардом людства. Опираючись в Україні на колишніх партійних функціонерів, відставників вищих рангів і значною мірою на етнічних росіян, вони згуртували навколо себе протестуючий електорат і домоглися значних успіхів під час виборів до Верховної Ради в 1994–1998 рр. Їм потрібний Союз як форма захисту перед народом, серед якого вони живуть і перед яким відчувають підсвідомий страх. Панічно бояться приходу до влади національно-демократичних сил, які можуть підняти питання відповідальності комуністів за вчинені злочини. Вони не скупляться на обіцянки, щоб тільки утриматися на поверхні політичного життя. Комуністи знайшли вдячні теми для свого нестримного критиканства. Особливо полюбляють виступати у таких іпостасях, як борці за соціальну справедливість, захисники найменш забезпечених верств і російськомовного населення перед зовсім надуманим наступом владних структур на статус російської мови і культури. Очолюють боротьбу проти українського націоналізму, тобто нацьковують українців східних областей на галичан. Вони відчувають те, про що відкрито писав член Державної Ради П.Н.Дурново ще в 1914 році:
«Тільки божевільний може хотіти приєднати Галичину. Хто приєднає Галичину, загубить імперію». [2] Тому прагнуть усіма силами викликати в західних областях відцентрові тенденції шляхом провокаційного нехтування українськими національними інтересами у галузі культури, мови. Через своїх однодумців на різних щаблях державної адміністрації зацікавлюють потенційних інвесторів східними, а не західними регіонами України.
Одночасно вони не шкодують сил, щоб важке економічне становище зберігалося на усій території держави, і цьому служить деструктивна робота комуністів у Верховній Раді. Через них не ухвалюються вкрай потрібні закони, необхідні для дальшого розвитку народного господарства, покликані створити сприятливі умови для надходження в Україну закордонних інвестицій тощо. Така позиція, на їхню думку, безпрограшна: в першому випадку розбуджуються автономічні настрої, а в другому — ностальгія за ковбасою вартістю 2 крб. 20 коп. за кілограм, яку, до речі, годі було купити, але хто про це тепер пам'ятає. Компартія стає мимоволі національною партією етнічних росіян. Вони навіть не помічають, як поступово з'їжджають на узбіччя нашого політичного життя і все більше протиставляють себе українському суспільству. Така позиція в майбутньому може їм дорого коштувати.
З особливою злобою виступають комуністи проти впорядкування українсько-російського кордону. Імпортоване гасло «Нє рєзать па-жівому» має служити ідеологічною основою для збереження «прозорого кордону». Ідея Союзу як способу позбавлення народу незалежності ще актуальна в арсеналі великодержавної ідеології. Треба визнати, що Союз Радянських Соціалістичних Республік — геніальний витвір московської державної думки. Це була близька до натуральної овеча шкура на вовчому хребті. Жодна імперія за всю історію людства не мала такого досконалого прикриття своєї суті.
Слабкою стороною комуністичного варіанту є те, що самі комуністи в глибині душі не вірять у повернення совєтської партійно-номенклатурної організації держави з первинними парторганізаціями, райкомами, обкомами партії, Держпланом, хронічними дефіцитами окремих видів промислових товарів і харчових продуктів — і усе це з невід'ємними елементами кагебістського терору, без якого влада однієї партії неможлива. І тому не можуть передати віру в перемогу своїх ідей молодому поколінню, про що свідчить майже повна відсутність молоді на їх мітингах. Крім того, адепти такого шляху розвитку — це люди переважно похилого віку, що сприймаються молодшим поколінням з певним прижмуренням ока. Додатково над ними зависає, немов Дамоклів меч, небезпека поліпшення економічного становища в Україні, що може мати фатальний вплив на їх зімкнені ряди. Для них існує небезпека, що за певних умов на сторожі комуністичних ідей можуть залишитися лише прапороносці.