Незалежна Україна саме своїм існуванням є невідпорним аргументом, який перекреслює всі теорії про спільне походження. У цьому випадку стає важко або навіть неможливо пояснити, чому частина «єдинокровного» народу бажає жити окремо і самостійно. Це не дає спокою російській політичній еліті. Москва ще не тратить надії, що складне економічне становище України, енергетична залежність і діяльність російськомовної «п'ятої колони» приведе змучене суспільство До «білоруського шляху», що є частиною солженіцинського плану. Але одночасно діють й інші фактори, котрі перешкоджають його реалізації.
Пройшло вже більше як 10 років незалежності України — і люди поступово зживаються з нею. Москва розуміє, що так просто тепер Україну не притягнеш назад. Кривавий кавказький конфлікт також має свій вагомий вплив на творення негативного образу сучасних порядків у Росії. Тому готується особливо потужний і продуманий ідеологічний наступ. Мета його — остаточне закріплення у свідомості українців погляду про штучність усякого відокремлення від «єдинокровного російського народу». Так зване «возз'єднання України з Росією» 1654 року слід вважати справжньою історичною подією, а створення Леніним національних республік — не що інше, як виконання замовлення міжнародних русофобських сил з метою злочинного розчленування Росії.
Саме «возз'єднання» вимагає окремого пояснення, бо є політичною фантазією російських державників, яких без найменшого спротиву підтримують історики, котрі завжди, за скромними винятками, самовіддано служили імперії. Дуже цікаво, як могла Україна «возз'єднатися» з Росією, коли останньої в той час як такої ще не існувало — тільки Московське царство, а Хмельницький контролював лише Лівобережжя. У цьому повинен зорієнтуватися навіть восьмикласник.
Не можемо сказати, що це імперське маячіння є на совісті російських істориків, бо до своєї писанини вони ніколи не підходили з морально-етичних позицій. Був тільки обов'язок служіння імперії. Історія віддзеркалювала погляди російської політичної верхівки, а вони майже не мінялися навіть при зміні режимів. Певна короткочасна розгубленість щодо курсу в національній політиці існувала на початку 20-х років минулого століття, але знаковий процес Спілки визволення України (1929 р.) вернув її в старе русло.
Найбільш повне відбиття поглядів теперішньої Москви на Україну знайдемо в статті сучасного російського історика С.Самуйлова «Про деякі американські стереотипи щодо України». Стаття опублікована в елітарному журналі «США: экономика, политика, идеология». Автор виявляє «доброзичливу» дволику стурбованість хибною політикою США щодо України: застерігає керівні кола США перед спробою використовувати Україну, як буфер, між Європою і «непередбачуваною» Росією і бачить її інтегрованою в Трансатлантичні і західноєвропейські структури. [3] С.Самуйлова турбує (тут беззаперечно), що єдина в сьогоднішньому світі наддержава «…формує один із найважливіших компонентів своєї політичної стратегії на основі явного тенденційного викривленого уявлення». [4] США, вважає автор, переконані, що українці — «вповні сформована, перш за все в культурному і політичному розумінні, самостійна нація: колись Україна була незалежною державою, а відтак її насильно поглинула Москва». [5] Самуйлов береться доказати протилежне, черпаючи аргументацію з арсеналу імперської історіографії XIX століття, так немовби нічого з того часу в світі та історичній науці не змінилося: вона, начебто, витримала пробу часом, а хід революції підтвердив правильність її тез.
Дивно звучить твердження Самуйлова, що Україна ніколи не була самостійною державою. А Руська держава? Держава русинів, тобто теперішніх українців. Треба Самуйлову перемогти своє лінивство і взяти в руки хоч би книжку совєтського історика П.Р.Третьякова (може В.Ключевський заскладний) і там прочитати: «Руською землею називалася звичайно тільки порівняно невелика область в межах Середнього Подніпров'я, розташована довкола трьох міст: Києва, Чернігова, Переяслава-Руського». [6] Жили на Руській землі русини, котрі самі себе називали русинами і їх в Європі називали русинами. І цей етнонім дожив до сьогодні, хоч уже й на периферії основної території розселення нашого народу. 1 ніхто ніколи не називав людей, котрі замешкували територією етнічної Росії, русинами, та й себе ніколи так вони не називали. Коли зацікавлений читач забажає дізнатися, чому ми стали називатися українцями, відсилаємо до праці Є.Наконечного «Украдене ім'я. Чому русини стали українцями» (Львів, 2001 рік). Зрештою, незрозуміле, що має означати закид про недержавність народу? Естонці, латиші, словаки ніколи не мали своєї держави, що не перешкодило їм влаштувати своє самостійне буття набагато краще від інших народів, які на певному етапі своєї історії посідали власну державу.
[3] Самуйлов С.М. О некоторых американских стереотипах в отношении Украины // США: экономика, политика, идеология. — 1997. - № 3. — С.85.