Після перемоги більшовиків розпочалося тотальне винищення усіх учасників збройного спротиву окупантам, а згодом усіх, хто міг би за певних сприятливих умов узятися до зброї. Голодомор 1932–1933 років — це уже смертельний удар в біологічне існування українства як етносу. Так звана «російськомовність» є результатом нечуваного терору, а не любові до московської культури. Пану Самуйлову досить було би кинути оком на багату літературу з історії органів ЧеКа, ГПУ, НКВД, в якій описується «героїчна» боротьба органів з контрреволюційними рухами, щоб рука не піднімалася писати слова спотвореної історичної правди: «З цієї ж причини, тобто в силу історичної, етнічної, мовної, духовної близькості і спорідненості малоросів і росіян, незважаючи на русифікаторську політику царської влади, в Російській імперії ніколи не виникало масового українського руху…» [14] Баламутству п. Самуйлова немає меж. Як можна вести «русифікаторську політику» серед таких «етнічно, мовно і духовно» споріднених? Чи впровадження в школах літературної мови серед гуцулів можна назвати «українізацією»?
Історикові С.Самуйлову повинна бути відомою всенародна боротьба проти московської окупації на західних землях України в 1944–1950 рр., яка коштувала українському народу сотні тисяч жертв. У цій боротьбі брали участь і українці не тільки із західних регіонів. С.Самуйлов оминає події на Україні, які відбувалися з 1942 р. по 50-ті роки. Український народ заявив про себе, як народ свідомий, який за ідею самостійності готовий віддати життя. «В принципі, населення Західної України допомагало загонам УПА не тільки боячись терору з їхнього боку, але й тому, що це були їх рідні українці, котрі боронили від свавілля окупантів і поляків. В очах місцевого населення оунівці були героями, борцями за їх рідну Україну, за її самостійність. Про те, що це була, не просто матеріальна допомога УПА, але й висока моральна підтримка з боку місцевого населення, свідчить велика кількість фактів… Ми виграли цю війну в Західній Україні, але не перемогли». [15] З тексту не проглядається прагнення населення до співжиття в єднанні з російським народом. Це пише совєтський каратель високого рангу, скерований Москвою на наші землі з метою придушеня національно-визвольного руху будь-якими методами.
Російські історики органічно не можуть визнати очевидний факт, що український народ — це народ інший по крові, мові, культурі. І чим більша обізнаність окремих істориків з цієї проблеми, тим більша боязнь внести які-небудь корективи в погляди на Україну. Вони (історики і політики) розуміють, що найменша ревізія цих поглядів — це все одно, що вибивати стілець з-під ніг приреченого до страти через повішення. Завалиться ціла ідеологічна конструкція, котра цементує Росію. У випадку її відкинення треба буде розпочати пошук нових ідеологічних орієнтирів, переписати російську історію, що грозить непередбачуваними наслідками. Тому Самуйлов змушений робити висновок, який диктує йому не об'єктивність дослідника, а великодержавний блуд, в полоні якого перебуває політична московська еліта: «З одного боку, якщо відкинути націоналістичні ідеологічні міфи (відомий більшовицький прийом — приписувати противникові свої гріхи — Авт.) і визнати реальність, згідно з котрою українська культура (крім католицької і західноукраїнської уніатської культури) — є відгалуженням західноросійської культури, а український народ — це один із російських народів — на рівні з великоросами і білорусами, — питання про створення «європейської» незалежної української держави відпадає само по собі. Одна історія, одна культура, одна кров об'єктивно диктують необхідність проживання в одній державі». [16]
Цікаво, що подібні погляди не викликають в російському демократичному середовищі жодних протестів. Стара ще дореволюційна максима: «Де починається українське питання — закінчується російська демократія» живе і не старіє. Якщо уважний читач дочитає цей нарис до кінця, він сам зможе визначити рівень наукової сумлінності пана Самуйлова, відчути вельми незвичну аргументацію сучасного російського історика на користь такої бажаної єдності східнослов'янських народів. Маємо на увазі передовсім рідковживаний символ єдності — «одна кров», який не можна пробачити сучасному історикові Самуйлову, бо він походить із арсеналу расистської ідеології. Цей доказ можна ще вживати стосовно свого народу, тому він особливо не разить нашу демократичну натуру. Але як відважилися виховані в совєтських умовах історики сягнути до таких немарксистських категорій, важко сказати, легше пояснити: росіяни демонструють відчайдушне прагнення усіма способами втиснутися поміж українців і білорусів! А через єдність — до повного саморозчинення (не росіян, звичайно). Закликають до цього солодкими голосами міфічних сирен і приваблюють хохлів берегами дружби і братерства.