- Хіба це була б слабкість,- відповісти любов'ю на любов? - вигукнула міс Гевішем.- Але що ж - вона назвала б це слабкістю!
- Я вже майже розумію,- задумливо почала Естелла, знов перемовчавши трохи в такому самому холодному подиві,- як це вийшло. Якби ви виховали свою приймачку в темряві оцих покоїв і приховали від неї саме існування денного світла, при якому вона ніколи не бачила вашого обличчя, і після цього якби вам закортіло, щоб вона враз зрозуміла, що таке денне світло, а вона не змогла б цього зробити,- то ви б розчарувалися й образились?
Міс Гевішем нічого не відповіла - обхопивши голову руками й тихо стогнучи, вона погойдувалась на своєму кріслі.
- Або,- мовила далі Естелла,- і це буде ясніше - якби ви з самого її дитинства постійно й невідступно нав'язували думку, що денне світло існує, але що воно створене їй на шкоду й на згубу, і що вона повинна завжди уникати його, бо воно погубило вас і може погубити її, і якби після цього вам закортіло, щоб вона сприйняла денне світло, як щось нормальне, а вона не змогла б,- то ви б розчарувалися й образились?
Міс Гевішем сиділа й слухала (принаймні так мені здавалося, бо я не бачив її обличчя), але знову нічого не відповіла. [305]
- Що ж, якою мене зроблено, такою й беріть,- докінчила Естелла.- І успіху свого я не сама досягла, і хреста не сама на себе взяла - на це обставини мого життя склалися.
Я й не помітив, як це міс Гевішем опинилася долі, серед свого весільного стріп'я. Скориставшись цією хвилиною - мене вже давно поривало втекти звідси,- я вийшов з кімнати, після того як помахом руки попрохав Естеллу змилостивитись над старою жінкою. З порога я побачив, що Естелла все так само стоїть біля каміна, як і стояла. Сиве волосся міс Гевішем розтріпалося по підлозі всуміш з весільними лахманами, і вся вона була жалюгідною руїною.
Тяжко мені було на серці, коли я з годину чи й більше блукав під ясними зорями у дворі, навколо броварні, стежками занехаяного садка. Набравшись нарешті духу й вернувшись до кімнати, я побачив, що Естелла сидить біля ніг міс Гевішем і зшивав докупи одну з тих старих суконь, що розповзлись на клапті,- згодом я не раз згадував їх, коли дивився на вибляклі посмуги старих корогов, порозвішаних на стінах соборів. Того вечора я з Естеллою ще пограв, як бувало, у карти - тільки ми вже були мастаки і грали не в які, а у французькі ігри,- і так настала пора лягати спати.
Мені постелили у флігелі за двориком. Вперше я проводив ніч у Сатіс-Гаусі, і сон уперто не йшов до мене. Цілі сотні міс Гевішем не давали мені спокою. Вона ввижалася мені то зліва, то справа, то в узголів'ї, то в ногах, то поза ледь причиненими дверима туалетної кімнатки, то в самій тій кімнатці, то вгорі наді мною, то внизу - всюди. Нарешті, коли час доповз до другої години ночі, я відчув, що таки не засну тут і що мушу встати. Тож я встав, одягся і через дворик перейшов у довгий кам'яний коридор, щоб дістатись на зовнішнє подвір'я і там походити, коли трохи вляжеться у мене на душі. Але в коридорі я зараз же загасив свою свічку, помітивши, як удалині, мов привид, ступає з тихим плачем міс Гевішем. Пройшовши за нею, я побачив, що вона стала підійматися сходами. У руці в неї була свічка, вийнята, мабуть, із канделябра у спальні, а сама вона при цьому світлі скидалася на примару. Знизу від сходів мені не видно було, як вона відчинила двері, але я відчув, як пахнуло спертим духом парадної зали,- вона пройшла туди, потім через площадинку до себе в кімнату, потім знов до зали, усе з тим же тихим плачем. Перечекавши трохи, я спробував напомацки вибратись надвір [306] або вернутись назад, але спромігся на це лише тоді, як nepj ші проблиски світання процідились у коридор. І весь цей час, коли я підходив ближче до сходів, чулися вгорі її кроки, миготіла свічка й долинав неугавний тихий плач.
Суперечка між нею та Естеллою більше не виникала ні наступного дня, коли ми від'їжджали, ні за інших наших приїздів, а їх було, наскільки пригадую, ще четверо. Та й ставлення міс Гевішем до Естелли ані в чому не змінилося, хіба що в її почуваннях з'явилося щось подібне до страху.
Неможливо - хоч як я й хотів би цього! - перегорнути цю сторінку мого життя, не згадавши на ній імені Бентлі Драмла.
Одного дня, коли Зяблики зібралися в повному складі і коли всі встигли пересваритися між собою на доказ квітучої взаємозичливості, голова зборів закликав присутніх угамуватись, нагадавши, що містер Драмл ще не виголосив тосту за здоров'я леді - згідно зі статутом клубу сьогодні це випадало зробити саме цьому мурлові. Коли карафки пішли по колу, мені видалось, наче Драмл якось так гидко вищирився в мій бік - що, зрештою, не дуже мене й здивувало, оскільки ми й не мали обопільної симпатії. Але яке ж було моє обурення, коли він запропонував членам клубу випити за здоров'я «Естелли»!