- Звітуватись про сьогоднішній тріумф? - сказав я.- Але мало чого він вартий, Естелло.
- На що ви натякаєте? Я щось нічого й не помітила.
- Естелло,- сказав я,- подивіться-но на того молодика в кутку, що не зводить з нас погляду.
- А навіщо мені на нього дивитись? - відказала Естелла, підводячи натомість погляд на мене.- Чим таким цей молодик у кутку, як ви кажете, відзначився, щоб на нього дивитись?
- Оце ж я й хотів у вас спитати,- сказал я.- Він же ввесь вечір кружляє біля вас.
- Навколо запаленої свічки кружляють метелики й усяка інша бридка комашня,- відказала Естелла, зиркнувши в його бік.- Чи ж може свічка цьому зарадити?
- Свічка не може,- зауважив я,- але Естелла може!
- Та хтозна,- сказала вона, засміявшись.- А проте, можливо, й так. Думайте як завгодно.
- Але ж, Естелло, вислухайте мене. Мені страшенно прикро, що ви підохочуєте цього Драмла, якого всі тільки зневажають. Ви ж знаєте, що до нього інакше й не ставляться.
- Ну то й що? - спитала вона. [309]
- Ви ж знаєте, що вдачею він так само непривабний, як і зовнішністю. Обмежений, нестриманий, понурий, безке-бетний.
- Ну то й що? - спитала вона.
- Ви ж знаєте, що у нього за душею нічого нема, крім грошей та купи тупоголових предків,- ви ж знаєте, хіба ні?
- Ну то й що? - спитала вона втрете, і за кожним разом її премилі очі ставали все ширші.
Щоб якось здолати цю її короткослівну відповідь, я сам ухопився за неї і запально вигукнув:
- Ну то й що! А те, що я цим мучуся!
Якби ж тільки я міг повірити, що вона приманює Драм-ла, аби цим завдати мені - саме мені! - муки, у мене б зразу відлягло на серці, але вона, як звичайно, просто забувала про моє існування, тобто дарма було й видумувати собі щось таке.
- Не говоріть дурниць, Піпе,- сказала Естелла, кинувши оком по кімнаті.- Хоча на інших, може, це й справді так впливав, і, може, я цього й хочу. Але про це не варто балакати.
- Ні, таки варто,- заперечив я,- бо я не витерплю, коли люди почнуть говорити, що «вона свою вроду й чари пускає на цього сущого хама».
- Я це витерплю,- сказала Естелла.
- Ох, та не будьте ж така гордовита, така непоступлива, Естелло!
- Тепер я гордовита й непоступлива! - сказала Естелла, розводячи руками.- А хвилину тому мені дорікали, що я зійшла на рівень хама!
- Бо й правда,- гарячково мовив я,- адже ось цього самого вечора у мене на очах ви дарували йому такі погляди й усмішки, яких ніколи не дарували… мені!
- То ви хочете,- сказала Естелла, раптом звертаючи на мене пильний і зосереджений, мало не гнівний погляд,- щоб вас дурили й заманювали в пастку?
- Тобто ви його дурите й заманюєте в пастку, Естелло?
- Атож, і багатьох інших теж - усіх, крім вас. Ось підходить місіс Брендлі. Більше я нічого не скажу.
А тепер, присвятивши увесь цей розділ тому, що так довго панувало у моєму серці і так часто примушувало його знов і знов страждати, я можу нарешті перейти до події, що зависала наді мною вже довший час, події, передумови до якої постали ще перед тим, як я дізнався, що є на світі [310] така Естелла,- її дитячий розум тоді щойно починав відчувати на собі руйнівний вплив міс Гевішем.
В одній східній казці важку брилу, що мала в годину тріумфу впасти на владареву голову, довго вирубали в каменярні, довго пробивали в скелях багатоверстовий тунель для мотуза, який утримував би брилу на місці, саму брилу довго піднімали й вправляли в дах, обмотали її мотузом і довго протягували той мотуз довжелезним тунелем до великого залізного кільця. Коли після нескінченних зусиль усе було готове й надійшла належна година, султана розбудили глухої ночі, дали в руку гостру сокиру, що мала відділити мотуз від великого залізного кільця, і він ударив сокирою, вивільнений мотуз зник удалині, і стеля обвалилася. Отак було й зі мною: всі підготовчі зусилля, близько й далеко від мене, що вели до неминучого кінця, довершилися, водномить ударила сокира, і я опинився під руїнами своєї твердині.
Я вже мав двадцять три роки. Минув тиждень після мого двадцять третього дня народження, але за весь цей час я не почув більше ні слова, яке прояснило б мої сподівання. З Барнардового заїзду ми понад рік тому перебралися в Темпл, оселившись у Гарден-Корті, над річкою.
Мої заняття з містером Покетом від деякого часу припинилися, хоча стосунки наші лишалися якнайкращі. Попри всю неспроможність зупинитись на якомусь конкретному колі інтересів - що, як мені здається, можна було пояснити внутрішньою тривогою і цілковитою непевністю моїх перспектив - я приохотився до читання і читав по кілька годин щодня. У Герберта справи йшли на краще, а в мене ж усе було так само, як я змалював у попередньому розділі.