Гербертові по роботі довелосй виїхати до Марселя. Я сидів удома сам і тоскно відчував свою самотність. Знічений і знепокоєний безнастанним чеканням, що ось завтра чи там за тиждень щось у мене виясниться, спроневірений його безплідністю, я вже встиг стужитись за бадьорим обличчям і щирою доброзичливістю свого друга.
Погода стояла поганюча: бурі й дощі, дощі й бурі, і непролазна багнюка, багнюка, багнюка на всіх вулицях. День за днем зі сходу насувалася на Лондон величезна важка поволока, неначе там згромадилося хмар та вітру [311] на цілу вічність. Вітер бурхав такими шаленими поривами, що у місті здирав залізні дахи з високих будівель, а по селах вивертав з корінням дерева, заносив хтозна-куди крила вітряків. З узбережжя доходили трагічні звістки про корабельні аварії та людські жертви. Розгул вітряної стихії супроводили неймовірні зливи, а той день, рештки якого я вирішив просидіти за книжкою, був найгірший з усіх.
Від тих часів багато що змінилося в цій частиш Тем-плу - вона вже не така малолюдна і не так оголена з боку річки. Ми жили на верхньому поверсі крайнього будинку, і того вечора вітер, що налітав з-над Темзи, струшував його, немов гарматні постріли чи удари морських хвиль. Коли дощ із вітром так нещадно шмагав вікна, що аж тряслися віконні рами, мені ввижалося, ніби це я на маяку серед розбурханого моря. Часом дим з каміна вривався в кімнату, наче його не вабило у таку негоду виходити надвір, а коли я відімкнув зовнішні двері й виглянув на сходи, там не світився жоден ліхтар; затінивши ж долонями очі й припавши до чорних шибок вікна (в такий дощ та вітер і думки не було, щоб їх прочинити), я побачив, що й у дворі ліхтарі позадувало, і що на мостах та на березі вони ледве миготять, і що іскри від вугільних багать на баржах розносить вітер, мов розжарені дощові бризки.
Я поклав перед собою на столі годинника, маючи намір читати до одинадцятої вечора. Тільки-но я загорнув книжку, як дзиґарі на соборі святого Павла та на численних церквах у Сіті - одні забігаючи вперед, другі влад, треті навздогінці - почали вибивати годину. Передзвін якось по-чудному розпливався на вітрі - я прислухавсь до нього й думав, як вітер налітав і розшарпує ці звуки, коли раптом на сходах почулась чиясь хода.
Чому я стривожено здригнувся і перестрашено згадав ходу моєї сестри-небіжчиці, не має значення. Це проминуло блискавично і, прислухавшись, я знову почув, як хтось навпомацки береться сходами нагору. Згадавши тоді, що ліхтарі ж на сходах загасило, я схопив зі столу лампу й вийшов на площадинку. Знизу помітили світло, бо кроки стихли.
- Хтось там є внизу? - гукнув я, заглядаючи через поруччя.
- Є,- долинув з темряви голос.
- Який вам поверх треба?
- Верхній. Там, де містер Піп.
- Це я. Щось трапилось? [312]
- Нічого не трапилось,- відказав голос. І кроки почулися знову.
Я стояв, піднісши лампу над поруччям, і нарешті у світлі її промайнули обриси якогось чоловіка. Лампа була з абажуром, щоб зручніше для читання, і освіт її був невеликий, отож чоловік з'явився в ньому лише на коротку мить. За цю мить я встиг завважити зовсім незнайоме мені лице і звернений угору погляд,в якому проступала якась незрозуміла зворушеність і втіха від зустрічі зі мною.
Переміщуючи лампу в міру того, як незнайомець піднімався вище, я побачив, що вдягнений він добротно, але просто, як-от для подорожі морем. Що у нього довга сива чуприна. Що років йому під шістдесят. Що він мускулистий, дужий у ногах, засмаглий і обвітрений з обличчя. Коли він піднявся останніми сходинками й лампа освітила обох нас, я аж застиг з подиву, побачивши, що він простягає до мене руки.
- Пробачте, але що вам треба? - спитав я.
- Що мені треба? - перепитав він, зупиняючись.- Але ж так. Справді. З вашого дозволу, я поясню, що мені треба.
- Ви хочете ввійти до кімнати?
- Атож,- відповів він.- Я хочу ввійти до кімнати, хазяїне.
Запитання мої були не надто привітні: мене обурювала впевненість, якою променилось його обличчя. Мене це обурювало, бо ж він наче сподівався, що я відповім йому тим самим. Однак я таки провів його до кімнати і, поставивши лампу на стіл, як міг ввічливо попросив пояснити, в чому справа.
Він роззйрнувся довкола з дуже чудним виглядом,- водночас і захоплено, і втішено, так немовби мав якусь причетність до всіх цих речей,- і скинув грубого дорожнього плаща та капелюха. Тепер я побачив, що голова його зморшкувата й лиса і що довге сиве волосся росте тільки по боках. Але я нічого такого не побачив, що бодай би трохи роз'яснило його появу. Ба навіть навпаки: у наступну мить він знову простяг до мене руки.