І як увечері я неспроможний був обміркувати своє становище, так і зараз. Просто я не мав сили ні над чим зосередитись. Я був такий пригнічений і знепокоєний, що ніякі думки не йшли мені до голови. А щоб накинути який-небудь план дій - то це було для мене так само неможливо, як і перекинутись на слона. Коли я відчинив віконниці й побачив надворі непогідний дощовий ранок і олов'яне небо, коли я розгублено снував з кімнати до кімнати, коли я, пройнятий дрожем, знову сів перед каміном, чекаючи на покоївку,- я все відчував, який я нещасний, але навряд чи усвідомлював, чому це, чи скільки часу воно триває, чи якого дня почалося, або й узагалі - хто я, власне, такий.
Нарешті прийшла стара з небогою - кучмату голову цієї останньої нелегко було відрізнити від її закуреного віника,- і обидві висловили подив, що я встав так рано. Я повідомив їх, що у кімнаті в мене спить мій дядечко, приїхавши звечора, і що, отже, слід внести відповідні зміни в підготовку до сніданку. Після цього я вмився й одягся, поки вони гуркотіли меблями та збивали пилюку, і так, усе ще напівсонний, як той сновида, знов опинився перед вогнем, чекаючи, поки Він з'явиться до сніданку.
Збігло трохи часу, і ось двері відчинились і він увійшов. Сам його вигляд, за дня ще прикріший, ніж звечора, був мені просто нестерпний.
- Я навіть не знаю,- сказав я впівголоса, коли він сів [326] за стіл,- як до вас звертатися. Я всім кажу, що ви мій дядько.
- То й добре, мій хлопче. Називай мене дядьком.
- Але ж на борту ви їхали під якимсь прізвищем, гадаю?
- Авжеж, мій хлопче. Я прибрав собі прізвище Провіс.
- І ви думаєте й надалі його зберегти?
- А чого ж, мій хлопче, чим воно гірше від якого іншого… Хіба що ти волів би інше.
- А яке ваше справжнє прізвище? - спитав я пошепки.
- Мегвіч,- відповів він так само пошепки.- А ім'я - Абель.
- Ким же ви збиралися стати у житті?
- Кайданником, мій хлопче.
Він сказав це слово цілком поважно, немов воно означало фах.
- Коли учора ввечері ви входили до Темплу…- почав я і затнувся, вражений, що це було тільки вчора, а не вічність тому.
- То що, мій хлопче?
- Коли ви ввійшли у ворота й спитали у сторожа дорогу сюди - чи був з вами ще хтось?
- Ще хтось? Ні, мій хлопче.
- А поблизу нікого не було?
- Та я так наче не помітив,- непевно сказав він,- бо ж я тут узагалі вперше. Але, здається, і справді хтось був і ввійшов услід за мною.
- Вас у Лондоні знають?
- Сподіваюся, ні,- сказав він, багатозначно штрикнувши пальцем себе в шию, від чого мене аж у грудях замлоїло.
- А раніше знали?
- Мало хто, мій хлопче. Я більше у провінції проживав. - А вас… у Лондоні… судили?
- Це вкотре? - сказав він і скинувся поглядом.
- Востаннє. Він кивнув.
- Оце ж тоді я з містером Джеггерсом запізнався. Він був моїм оборонцем.
У мене вже на язиці крутилося запитання - за що ж його судили, але цю мить він схопив ножа, вимахнув ним і, промовивши: «А що я вчинив - за те я відробив і заплатив уповні!», взявся до сніданку.
їв він так захланно, що неприємно було й дивитись, і всі [327] його рухи були незграбні, шумливі, пожадливі. Відтоді, як я бачив його на болотах, зубів у нього поменшало, і коли він ялозив їжу в роті й схиляв голову набік, щоб краще прихопити її іклами, вигляд його страшенно нагадував голодного старого собаку.
Якби я навіть мав яку охоту їсти, вона б тут неминуче пропала, отож я тільки сидів, похмуро втупившись у скатертину й відхиляючись від свого гостя з почуттям нездоланної відрази.
- Люблю попоїсти всмак, мій хлопче,- сказав він, так ніби виправдовуючись, коли впорав сніданок,- і завше любив. Коли б я не такий ласий на їжу, то, може, й клопоти не були б такі на мене ласі. Та й без курива я не можу. Коли мене вперше найняли пасти овець на тім кінці світу, я б, їй-бо, і сам перетворився на мекотливу вівцю, не мавши курива.
З цими словами він підвівся з-за столу, сягнув рукою в нагрудну кишеню свого цупкого бушлата й дістав коротеньку чорну люльку та жменьку міцного тютюну, що його звуть негритянським. Коли люлька була натоптана, він висипав рештки тютюну назад у кишеню, немов у шухляду. Потім щипцями дістав з вогню вуглинку, припалив люльку і, ставши спиною до каміна, все тим своїм улюбленим жестом простяг до мене обидві руки.
- Так ось,- сказав він, погойдуючи мої долоні й попахкуючи люлькою,- так ось той джентльмен, якого я зробив! Справжній, натуральний джентльмен! Таж і приємно мені дивитись на тебе, Піпе! Отак би, хлопче, стояв і очей від тебе не відводив!