- Я не допущусь негодящих слів, мій хлопче!
Він так розпаленів, що мусив дістати хустинку й витерти собі обличчя, голову, шию і руки, перше ніж спромігся заговорити далі:
- Я сказав Компесонові, що розтовчу йому пику, і заприсяг - нехай господь мою розтовче, коли я не дотримаю слова. Ми опинились на тій самій тюрмі-баржі, але я довгий час не міг до нього дістатись, як не силувався. Та нарешті мені вдалося підступити до нього, і я зацідив його у вухо, щоб він обернувся й дав змогу як слід розтовкти йому пику, коли це мене схопили й кинули в карцер. Ну, а як хто бувалець, та вмів плавати й пірнати, то карцер на тій баржі був благенький. Я втік відтіля на берег і сховався серед могил, заздрячи мерцям, що вже всіх клопотів збулися, і оце ж тоді уперше побачив мого хлопчика!
Він кинув на мене пройнятий любов'ю погляд, від чого в мені знов прокинулась відраза, хоч і як щиро я жалів його. [348]
- Зі слів мого хлопчика я здогадався, що Кошпесон теж ховається на болотах. Певне, він дав драпака зі страху переді мною, їй-бо, тільки не де йому було знати, що і я тут на березі! Я вистежив його. І розтовк йому пику. «А тепер,- кажу йому,- я прислужусь тобі й затягну назад у тюрму. А за себе мені малий клопіт». І якби на те пішло, я б його й сам плавом на баржу приволік, за волосся дотяг би, й без ніяких солдатів.
Звісно, йому й тут зробили потачку - благородного ж бо виховання! Він утік, мовляв, до нестями перестра-ханий, щоби я не вбив, тож і кара випала йому легенька. А мене забили в кайдани, знов судили й вислали довічно. Правда, я таки не довічно лишився там, мій хлопче і його товаришу, бо ось же я тут.
Він знову витерся хустинкою, а тоді звільна дістав пучку тютюну з кишені, вийняв люльку з петельки, звільна ж натоптав її й запалив.
- А він помер? - запитай я.
- Хто помер, мій хлопче?
- Компесон.
- Я тільки одне знаю: як він живий, то сподівазться, що я помер. А я про нього відтоді більше й не чув.
Герберт тим часом щось написав олівцем на розгорненій книжці. Коли Провіс, покурюючи люльку, задумливо втупився у вогонь, Герберт тихенько підсунув книжку мені, і я прочитав:
«Брата міс Гевішем звали Артур. Компесон - це той, іцо вдавав її нареченого».
Я загорнув книжку, відклав набік і ледь помітно кивнув Гербертові. Але ми не сказали один одному ні слова, а тільки дивились на Провіса, що стояв біля вогню й попахкував люлькою.
Чи варто задумуватись над тим, якою мірою мою неприязнь до Провіса спричинила Естелла? Чи ж варто затримуватись у дорозі, щоб порівняти, в якому стані я був тоді, коли силкувався змити з себе тюремний бруд, готуючись зустріти її на поштовій станції, і в якому стані я був тепер, коли вражено думав про прірву, що відділяє гордовиту й вродливу Естеллу від переховуваного [349] у мене засланця? Дорога через це не вирівняється, і кінець її не стане радіснішим, і ані йому від цього не полегшає, ані моя провина не зменшиться.
Провісова розповідь розбурхала нові страхи у моїй душі, чи то пак вони вже були в мені, тільки тепер набрали чіткішої форми. Якщо Компесон живий і довідається про повернення Провіса, то можна й не сумніватися, до чого це призведе. Ніхто краще за мене не знав, що Компесон смертельно його боїться, а маючи таку вдачу, як її змалював Провіс, він уже не промине нагоди остаточно спекатися свого лютого ворога і неодмінно донесе на нього.
Про Естеллу я не прохопився Провісові й півсловом, та й надалі не збирався цього робити. Але Гербертові я сказав, що, перше ніж їхати за кордон, мені треба побачитися з Естеллою та міс Гевішем. Це було того самого вечора, коли ми почули Провісову історію і залишилися пізніше вдвох. На другий же день я поїхав до Річмонда.
В домі місіс Брендлі до мене вийшла Естеллина покоївка і повідомила, що її господиня виїхала у провінцію. Куди саме? У Сатіс-Гаус, як звичайно. Зовсім не як звичайно, заперечив я, бо раЙаіш вона ніколи туди не їздила без мене. А коли вона повернеться? Деяке зволікання з відповіддю ще більше насторожило мене; зрештою, я почув, що, на думку покоївки, якщо вона й повернеться, то ненадовго. З цих слів мені тільки одне стало ясно: що ясної відповіді я й не діждуся, і додому я їхав зовсім розгублений.
У черговій нараді з Гербертом, після того як Провіс пішов на ніч до себе (я завжди проводив його і завжди пильно розглядався на всі боки), ми дійшли висновку, що до мого повернення від міс Гевішем на поїздку за кордон не слід і натякати. Тим часом Герберт і я мали кожен поодинці обдумати, який краще обрати привід: чи при- ^ кинутись, наче ми злякалися, що хтось за ним стежить, чи мені висловити бажання поїхати у подорож, оскільки я ще ніколи не бував за межами Англії. Ми обидва були певні, що Провіс пристане на будь-яку мою пропозицію. Не менше ми розуміли й те, що неможливо надовго залишати його в такій небезпеці.