Уже вечоріло, коли я спустився сходами й вийшов на свіже повітря. Жінці, яка була відімкнула мені хвіртку, я гукнув, що поки що її не турбуватиму, а піду пройдуся наостанок по садибі. Я мав таке передчуття, що вже ніколи сюди не повернуся, і сутінкова пора якнайкраще відповідала цим прощальним оглядинам.
Повз купу діжок, де я колись давно ступав,- відтоді їх стільки років мочили дощі, що вони в багатьох місцях попрогнивали, а на тих, що були ставма, поробилися болітця та калюжі - я подався до занедбаного садка. Я обійшов його з краю в край, побачив закуток, де ми билися з Гербертом, побачив стежки, по яких ми ходили з Естеллою. Так холодно, так порожньо й понуро було повсюди!
Вертаючись, через дверцята з іржавою клямкою я потрапив із садка до броварні й пройшов її наскрізь. Уже виходячи дверима з протилежного боку - їх тепер нелегко було відчинити, бо дошки відвологли й розбухли, і завіси порозходились, і поріг запліснявів,- я озирнувся. І раптом з разючою силою ожив у мені спогад з дитячих літ і я наче навіч побачив, як міс Гевішем бовтається на бантині. Враження до того було гостре, що я так і застиг там, тремтячи всім тілом, аж поки врешті збагнув, що це мені просто привиділося.
Присмеркова гнітючість усього довкола й страхітливе видиво - нехай і короткочасне - сповнили мене неймовірним жахом, коли я виходив на подвір'я перед будинком через ті самі дерев'яні ворота, за якими я колись рвав собі волосся, силкуючись вирвати з серця біль, що завдала мені Естелла. На подвір'ї я постояв, вагаючись, чи покликати служницю з ключима від хвіртки, чи ще раз піднятись нагору й переконатися, що з міс Гевішем нічого [396] не сталося. Я вибрав останній варіант і рушив на другий поверх.
Вона була в тій самій кімнаті, де я її й залишив, і сиділа спиною до мене на обшарпаному кріслі, зовсім близько до вогню. Але в ту мить, як я втягував назад голову, щоб тихенько причинити двері й піти геть, у повітря шугнув стовп полум'я. І ту ж мить я побачив, як вона з вереском біжить до мене, вся охоплена вогнем, що знявся куди вище за її голову.
На собі я мав шинелю з подвійним каптуром, а в руці куртку з цупкої тканини. Що я шарпонув їх із себе, рвонувсь їй навперейми, збив її з ніг і накинув на неї одежу; що я задля того ж стяг зі столу й широченну скатертину, а заразом і всю ту гниль та всіх паразитів у ній; що ми зчепилися на підлозі, мов смертельні вороги, і чим щільніш я її вкривав, тим запекліш вона кричала й пробувала випручатись,- усе це до мене дійшло пізніше, бо тоді я нічого не відчував, не думав і не усвідомлював. Тільки з часом у моїй свідомості стало прояснятися, що ми лежимо на підлозі біля довгого столу і що в задимленому повітрі кружляють вогняні клапті, які ще хвилину тому були її вибляклим весільним убранням.
Потім я оглянувся й побачив, що по підлозі розповзаються сполохані таргани й павуки, а в кімнату захекано вбігають перестрашені служниці. Я й далі притискав її щосили до підлоги, як бранця, що міг би вирватись, і навряд чи тоді розумів навіть те, хто вона, або чому ми зчепилися, або що її охопило полум'я, або що полум'я вже погасло, аж доки побачив, як ті клапті, які колись були її вбранням, позгоравши, падають чорним дощем довкола нас.
Вона була непритомна, і я боявся, щоб ніхто її не ворухнув і навіть не доторкнувся до неї. Послали по лікаря, і поки він прийшов, я все не пускав її, немов у. нестямі уявляв собі (так воно, мабуть, і було), що як вона вирветься у мене з рук, вогонь спалахне знову й пожере її всю. Коли лікар з помічниками підійшов оглянути потерпілу і я підвівся, мене здивувало, що обидві мої руки попечено,- доти я й не відчував ніяких опіків.
Огляд показав, що хоч вона дістала серйозні ушкодження, життю її вони не загрожували; більшу небезпеку становив нервовий шок. За вказівками лікаря постіль її перенесли в цю кімнату й постелили на довгому столі, де якраз було дуже зручно перев'язати їй рани. Коли я побачив її через годину, вона й справді лежала на [397] тому самому місці, по якому колись стукала своїм костуром, приказуючи, що ось тут її й покладуть небіжчицею.
Хоч одяг у неї, як мені сказали, згорів дощенту, вигляд її і досі відстрахував натяком на розладнане весілля: обкутана до самої шиї білою ватою, а зверху вкрита білим простирадлом, вона все ще скидалась на привиддя чогось такого, що було, але безповоротно змінилося.
Від челяді я дізнався, що Естелла в Парижі, і попросив лікаря написати їй з першою ж поштою. Родичів міс Ге-вішем я узяв на себе, маючи на думці повідомити лише містера Метью Покета, а далі щоб він уже сам вирішував, кого ще сповістити. Я зробив це через Герберта наступного ж дня, коли повернувся до Лондона.