Усі зайшли до тісного трюмного приміщення, що правило за кают-компанію. Посідали на дубові лави попід стінами. Сторожко почали прислухатись до невиразних звуків, які долинали ззовні. Сиділи, думали й мучились через своє безсилля.
Самсонов перший не витримав мовчанки:
— Гляну, що там робиться.
Схопившись за поручні, ривком вискочив по трапу на палубу. Ріка сяяла сріблом. Капітан Пабло, як і раніше, стояв у своїй рубці. Трохи заспокоєний, Самсонов, розправивши плечі, пішов до носа. В цю мить він побачив дві чорні, лискучі голови. Вузенькі очі войовниче дивилися на нього з-за борту.
Від несподіванки Самсонов відступив назад. Якесь марення, наслання, гра уяви. Хотілося думати, що це просто зринули в пам’яті кадри якогось кінофільму, щось із давніх пригодницьких стрічок про героїв Жюля Верна. Паганель, діти капітана Гранта, австралійські каторжники, прерії, джунглі Патагонії…
Ні, тут не Патагонія, інші місця, інші хащі. І не XIX століття, а майже кінець XX. І цілком виразно вимальовуються живі людські голови, і руки темно-брунатні тягнуться до нього, і в тих руках зброя — широкі, важкі тесаки мачете.
Було неважко здогадатися, що це напасники. Ось зараз вони вилізуть на палубу, мить, друга — і їхні мачете злетять угору, і станеться непоправне. А у нього, Самсонова, навіть палиці в руках немає. Він сам-самісінький, і ніхто не почує його крику, його волання про допомогу.
Очі індіян зустрілися з поглядом білолицього велетня. І, мабуть, на коротку хвилю завмерли в переляку. Цієї хвилі було досить для того, щоб Самсонов опритомнів і зважився на дію.
Мусив рятуватися. Він єдиний, хто здатен щось учинити, якось захистити своїх друзів. Стрибок уперед, удар ногою — і вже нападники, змахнувши руками, летять за борт. Плюскіт, зойки, жахні крики, люте волання. Чути, як унизу зашуміли голоси індіян, захлюпотіли весла. Та боже ж ти мій, там же ціла армія, ціла армада пірогі Вони оточили “Голіаф” і зараз почнуть брати його в облогу.
Самсонов кинувся до капітана, закричав йому прямо в рубку:
- Індіяни нас штурмують!..
Капітан Пабло нічого не почув за гуркотом мотора, зате його почув товстун Бунч, і почув професор Крутояр, що стояв біля протилежного боку. Його ще не встигли розтривожити крики дикунів на річці, ще весь був у полоні задуми, у своїх наукових розмірковуваннях. Двадцяте століття, й отака первозданна дикість, шаленство розбуяної природи, одвічна тиша й одвічне панування законів стихії. Відсталість чи краса? Людина не повинна підкоряти всесвіт тільки своїм раціональним задумам. Хай буде бодай трішки отакої неторканості, отакої завмерлої краси…
І враз — переляканий вигук Самсонова. Когось наче мають штурмувати, там зчинено тривогу.
— Ви чуєте, дорогий мій Бунче? Ходімо, щось негаразд.
До них уже біг Самсонов, показував рукою кудись по той бік капітанської рубки. Там… там… він не міг вимовити й слова, його аж тепер пройняв жах… Там лізуть дикуни зі своїми мачете, хочуть влаштувати різанину.
Зненацька хмара стріл посипалася на “Голіаф”, замигтіло щось дивне, заіскрилося пір’ям проти сонця. Гострі наконечники впивалися в дерево палуби, в корабельні надбудови, дзенькали по шибках ілюмінаторів. На щастя, жодна не вцілила в пасажирів, ані в команду корабля.
Треба було брати на себе роль командира. В роки війни Крутояр був хлоп’ям, через його село прокотився фронтовий шквал, і він добре пам’ятає, як вони ховалися з усією сім’єю в льоху, як мама прикривала їх подушками — може вцілити снаряд, то хоч не вб’є одразу, не покалічить. Дивно, йому зараз раптом здалося, наче він знову переживає ті страхітливі часи фашистської навали, і страх перед смертю, перед ворожими снарядами й кулями пройняв його з такою силою, що в нього аж ноги стали ватяними. Однак наступної миті він уже володів собою — далася взнаки звичка брати на себе відповідальність за найтяжчих обставин. Людей у трюм! Всіх — у трюм! Ці дикуни можуть змащувати свої стріли отрутою кураре, і тоді найменше влучання означатиме смерть.
Зібралися в трюмному приміщенні біля машинного відділення, з’юрмилися на одній лаві під маленьким ілюмінатором. Мотор чомусь заглох, і тепер добре було чути галасування тубільців за бортом, якісь крикливі команди, якесь наче стукотіння палицями по дереву. Чи то їхні бойові барабани кличуть до бою? Чи й тут, як в Африці, збереглися легендарні войовничі тамтами, Що передавали вість війни на сотні кілометрів?
По дерев’яному трапу зіскочив велетень-мулат Сильвестр, у руках він тримав щось схоже на рушницю. Лице сполотніло від напруження, але в очах — тверда рішучість. Сильвестр не звик жахатися всяких лісових свиней!
— Ми їм зараз покажемо, — бурмоче він, швидко відкриває один з ілюмінаторів, просовує в нього дуло і починає цілитися. Лівою рукою тицяє другу рушницю комусь із пасажирів: — Беріть! Стріляйте!
Самсонов уже простягнув руку, щоб узяти зброю, бойовий запал вмить опанував ним, він ладен був битися на смерть, він умів стріляти, старший лейтенант запасу, він зараз покаже цій наволочі. Уже взяв, уже схопився за затвор, уже прицілюється.”
Але тут гучний голос Василя Івановича:
— Не смійтеї Ми не вбивції Ми не маємо права!
— Та вони ж зараз вдеруться на палубуї
— Забороняю! Категорично!
Для Сильвестра наказ російського професора — не заборона. Він б’є зі своєї багатозарядки: раз, вдруге, ще раз, ще, ще… Крутояр відтягує його, але марно.
— Дияволи! Дияволи! — бурмоче він за кожним пострілом.
Чи кого вбив, чи, може, просто шарахає в простір — хтозна. На річці враз стихають голоси, здається, ті, на пірогах, схаменулися і почали відпливати, вже видно, як вони, хто стоячи, хто веслуючи завзято, хто й далі випускаючи з луків стріли, віддаляються, віддаляються…
Сильвестр випростовує свій кряжистий тулуб, його качиний ніс вкритий рясним потом, він задерикувато всміхається. Все скінчилося щасливо. Він, мулат Сильвестр, переміг цю банду. Тепер можна заводити мотор і рушати далі.
— А чому ми зупинилися? — питає Бунч з такою шанобою, наче перед ним стоїть сам володар джунглів — злий дух Курукіра. — Чому капітан Пабло вимкнув мотор і дав їм змогу оточити нас?
— Ви не знаєте капітана Пабло? — ще ширше розтікається переможна усмішка на брунатному обличчі Сильвестра. — Наш капітан Пабло в такі хвилини думає тільки про бога і про свою заступницю святу діву Аточську. Він вимкнув мотор, став навколішки перед стерном і почав молитися тій гріховниці, яку вже жоден прововірний католик не вважає святою. І якби навіть дикуни увірвалися до нього в рубку, він все одно й далї бив би поклони своїй мадонні. Але тепер ми врятовані, сеньйори. Виходьте на палубу і дивіться, як відстали від нас кляті розбійники.
Олесеві вся ця пригода здалася захоплюючою. Чесно кажучи, спершу він добряче злякався. Та коли мулат Сильвестр висунув у ілюмінатор ствол гвинтівки, йому здалося, що це він сам стрілятиме, відбиватиметься від зухвалих дикунів. Жаль, що ніхто потім у школі не повірить в його пригоди. Миколка Козлик (звісно, то було його прізвисько!) реготатиме і назве його брехуном, ще й намалює карикатуру, він уміє малювати такі смішні й дуже образливі карикатури, хоч сам боягуз і справжній хвалько і жодне кльове діло йому не під силу. Хай би він спробував виглянути в ілюмінатор, коли по річці пливуть на пірогах індіяни і у кожного в руці — лук із стрілами, змащеними отрутою кураре! Ви, хлопці, хіба що в піонерській радіогазетї чули про ту отруту, а тут вона поряд.
Аби все-таки мати колись підстави довести свою безстрашну поведінку на річці, Олесь зібрав до кишені всі відстріляні Сильвестром патрони. Це вже був реальний доказ. Хай спробує Козлик шкірити свої зуби. І хай Лінка Тонконіжка (теж прізвисько, звичайно!) підхихикує разом із Козликом.
Проте Василь Іванович не був настроєний так оптимістично, як його син. Вирішили з Бунчем порадитися тут же, не виходячи на палубу. Географ Ілля Самсонов — людина серйозна, здатна на гарні благородні вчинки, але в своєму молодецькому захваті він, не спроможний осягнути справжнього стану речей, побіг разом з Олесем нагору.