“Скоріше б ранок!” — подумав професор, вчуваючи щось недобре.
Було тихо, аж моторошно. Тільки десь у лісових хащах мавпа-ревун зрідка роздирала тишу істеричним криком.
— Принесіть ще один ліхтар! — наказав Сильвестрові капітан.
В цю мить на палубі таємничого судна почувся здивований вигук. Жовта пляма ліхтаря гойднулась над бортом, і всі побачили Ількове обличчя.
— Там… там тіло! — промовив він, запинаючись.
— Тіло?.. Мрець?.. — перепитав його Крутояр.
— Здається. Не знаю. Просто лежить посеред палуби… Хай йому грець! — Самсонов нарешті видряпався на борт “Голіафа”. Руки в нього дрібно тремтіли.
Крутояр переклав його слова капітанові. Той зовсім переполошився. Немов маленька дитина, що накоїла лиха, схопив Крутояра за рукав і жалібно забурмотів:
— Ви ж будете свідками… Я зовсім випадково натрапив на цю посудину. Треба негайно відчалювати…
Він повернувся до рубки і гукнув надтріснутим голосом:
— Сильвестре! Гей, Сильвестре!
— Що ви хочете робити, кабальєро?
— Ет, сеньйоре, не кажіть! Саме лихо на мою стару голову. Хай захистить мене свята мадонна!.. Сильвестре! Де ж ти запропастився? Заводь мотор!
Крутояр схопив його за плечі:
— Не смійте! — промовив владно. — Ми повинні дізнатися, в чому річ. Може, там вчинено злочин.
Капітан нерішуче тупцявся на місці.
— Скажіть матросам, хай міцніше пришвартують судно до “Голіафа”, - звелів професор.
Уже починало світати. Зарожевів край неба. Морок відповзав у хащі. Усе виразніше проступали контури загадкового кораблика. На борту його мандрівники прочитали бляклий напис: “Віргінія”.
— Старенька посудина… — констатував капітан Пабло. — Мабуть, пограбована. За п’ять легуа звідси — пристань. То, може, викличемо поліцію? — І він запитливо глянув на професора, чекаючи від нього згоди. Стояв згорблений, маленький, ніби аж постарілий.
Але Крутояр не приставав на капітанову пропозицію. На його думку, треба було бодай заглянути в трюмні відсіки. Хтозна, чи не лишились там люди, які потребують негайної допомоги.
— Ну, полізли, — підбадьорив усіх професор і перший стрибнув на корму “Віргінії”.
За ним перебралися Самсонов, капітан Пабло і двоє матросів.
Присвічуючи ліхтарем, вони оглянули палубу. Біля трапа, що вів до капітанської рубки, справді надибали тіло. Тепер воно вже не викликало такого жаху, яким пройнявся годину тому географ.
Пошуки в каютах не з’ясували справи. Корабель був порожній. Команда покинула його.
— Страшна загадка тропіків, — похмуро констатував Крутояр, тримаючи над головою ліхтар, навколо якого очманілим роєм гула мошва. — Кораблик покинуто за таємничих обставин. Хто убитий, ми не знаємо. І взагалі ми нічого не знаємо, хоч тут, можливо, криється якийсь тяжкий злочин.
Самсонов почав навпомацки обшукувати полубу.
— Гільзи! І… теплі, - аж зрадів він, немов йому пощастило знайти бозна-яку цінну річ. — Виходить, стріляли недавно… Тепер ми можемо…
Крутояр, піднісши до ліхтаря гільзу, оглянув її з усіх боків.
— Нічого ми не можемо, Ілля Григорович, — сказав він незаперечним тоном. — Гільза тепла тому, що палуба, на якій вона лежала, досі не охолола після денної спеки. Ваш шерлокхолмсівський інстинкт на цей раз дав осічку. Але головне не в цьому. Ви бачите, скільки тут настріляно гільз? Більше десятка. Та де там, і ось ще валяються. На “Віргінії”, мабуть, відбулася справжня баталія. Боюсь, це справа місцевої наркомафії.
Тим часом капітан Пабло, оглянувши палубу, піднявся в рубку. Худе його обличчя з темною задубілою шкірою вилискувало краплинами поту. Він був голий до пояса, як і двоє його матросів, котрі невідступно ходили за ним.
Сонце ось-ось мало зійти. День обіцяв бути гарячий і паркий.
Капітан Пабло зазирав у кожну шпарку. Його брунатне тіло можна було бачити то на одному, то на другому кінці корабля.
Раптом тишу розітнув крик Сильвестра. Він, певно, щось знайшов у трюмі, бо за мить вискочив на палубу. Вкрай збуджений, підбіг до капітана і щось зашепотів йому на вухо. Довгасте обличчя Пабло ще більше витягнулось. Він швидко перехрестився і квапливо обмацав кишені своїх штанів, немов шукаючи зброю.
— Санта мадонна! — Пабло ступив крок до трюмного отвору й насторожено спинився.
— Що там таке? — запитав Крутояр.
— Ходіть сюди, сеньйоре!
Капітан, професор та Самсонов почали спускатися в трюм “Віргінії”. Матроси лишились біля люка. Незборимий переляк все ще проступав на їхніх обличчях.
— Курукіра, Курукіра, — белькотів Сильвестр.
— Так, так, Курукіра! — ще з більшим жахом повторював трюмний матрос “Голіафа”, високий мулат із приплюснутим носом.
Тільки злий дух Курукіра міг чинити такі страхіття. Мулати були твердо переконані в цьому. Курукіра, злий дух боліт і лісів, річок і неба, жив у їхній уяві, як двонога істота, одна нога якої була схожа на людську, а друга — на ягуарову. Непролазні хащі служили йому домівкою, в небесній високості він прохолоджував своє тіло. Пройнятий невгамовною злобою, він завжди шукав людей, які випадково заблукали в сельві. Це він породжував таємничі лісові звуки, які призводили мандрівника до втрати розуму, це він обертався на казкових страховиськ, у нічні примари і видіння, це він заносив кораблі у страшну коловерть, це він у грозові ночі запалював блискавицею оселі бідних пеонів.
Курукіра прийшов на “Віргінію” і загубив її людей. Курукіра готував лихо “Голіафові”.
Тому й шепотів молитви високий мулат.
Можливо, страх сидів і в душі капітана Пабло, але він набрався мужності й перший став на східці трапа, що вели в трюм. За ним важко ступав Крутояр.
У тісному проході було задушливо й темно. Тьмяний ліхтар, залишений, певно, з ночі, скупо освітлював грубо тесані стіни. Трюм був захаращений мішками із в’яленою рибою.
— Хай боронить нас матір божа! — тремтячим голосом прошепотів Пабло, схрестивши на грудях руки. Обвислі криси капелюха кидали на його обличчя чорну тінь. — Там, — Пабло показав на невеличкі дверцята. — Санта мадонна Кастільська!
— Наш капітан користується прихильністю всіх мадонн світу, — пожартував Самсонов.
Крутояр зміряв його осудливим поглядом і наказав капітанові:
— Відчиніть ці двері!
Але Пабло наполошено замахав руками.
— А що, як там засів хто-небудь із зброєю? — квапливо заговорив він, відступаючи у протилежний куток трюму.
Крутояр сам береться за двері. Мимоволі опускає голову і дивиться на свою білу сорочку — чудова мішень для стрільби в пітьмі. Очевидно, про це подумав і Самсонов, бо в ту ж мить владним рухом відслонив Василя Івановича подалі від дверей. Котячим пружним кроком пройшов наперед і схопився за ручку. Відчиняє двері обережно, зовсім обережно. Спочатку шпаринка, далі ширший отвір, ще ширший. Як там темно! Що б це могло бути? Певно, камера або запасний трюмний відсік. Краще його зачинити.
— Облиште, сеньйоре, — благально говорить капітан Пабло. Він уже має й без того доволі страху. — Ах, сеньйоре, куди ж ви йдете?
Але Самсонов чомусь уважно прислухається. Він, здається, почув щось. Він увесь насторожився.
І раптом відсахнувся назад. На обличчі в нього — подив і настороженість.
— Там… хтось стогне…
— Давайте сюди ліхтар, капітане, — мовив Крутояр.
Самсонов отямився від першої несподіванки, потягнув до себе дверї і зайшов до невеличкої, зовсім темної комірчини.
— Ліхтаря! — гукає з мороку. — В’язи собі тут скрутиш. — І враз у його голосі проривається тремтіння. — Людина! Швидше ліхтар!
Коли Пабло вніс ліхтар і світло залило комірчину, всі побачили на підлозі непорушне жіноче тіло. Жінка лежала на животі, широко розкинувши руки. Чорне волосся розсипалося їй по плечах.
Жінка ворухнула плечем і болісно застогнала.
— Жива! Жива!
— Сюди її! На палубу!
— Куди поранена? Дивіться, ось рана. В груди… І на скроні кров…