— А нащо я… тут? — видавив нарешті хлопець.
— Так треба, сеньйоре, — з награним смутком у голосі мовив Фернандо. — Твій батько вчинив велику дурницю. Він устряв у наші справи, в нашу політику.
— Я хочу до нього… Я боюсь…
— Це від мене не залежить. Твоє життя і твоя безпека в руках твого батька.
— Як це?
— Дуже просто, — сказав спокійно Фернандо, і в його голосі прозвучала переконаність, яку не може зрушити ніщо.
Було парко, десь розпанахували небо блискавки, навколо стояв ліс, сельва з усіма її таємницями, суворими законами, із своєю довірливістю і гнівом, радощами і смертями. Сюди легко потрапити, але вибратися звідси… ой, як же непростої Хлопець сидів біля вогню, і в голову йому лізли химерні думки. Досі він жив просто, спокійно, мав від батьків усе, що хотів, у школі теж було неважко, хіба що складати задачі з фізики. Хімічні він розв’язував, мов горіхи лузав, а от з фізики чомусь не виходило, доводилося навіть списувати у товаришів, у отої ж пащекуватої Тонконіжки. Де вона зараз? Мабуть, уже спить, ніч же надворі, пізня година. Хоча, якщо подумати… тут західна півкуля, там — східна і, певно, все навпаки…
Його почало хилити на сон. Фернандо вже спав, розтягнувшись на якійсь солом’яній підстилці, індіяни сиділи, мов божки, виструнчені, закляклі, з ледь приплющеними очима. Сплять, не сплять? І що вони думають у ці хвилини? Олесь роздивлявся їхні плескаті обличчя, і від тої їхньої непорушності йому ставало лячно. Дикунське плем’я, тубільці, здатні на найжорстокіші вчинки. Так сказав йому Ілько Самсонов. А може, й не дуже жорстокі? Отой хлопчак дав йому свого амулета, гарну прикрасу з ікол ягуара. Олесь ще тоді вирішив одягнути талісман. Повісив собі на шию і хизувався перед старшими: ось мій перший трофей! А що у вас, Ілля Григоровичу?
Десь у нетрях сельви озвалася мавпа-місяць, закричала диким, розпачливим голосом, мовби скаржилася на своє горе. Олесь здригнувся. Якби ця мавпа могла передати звістку про нього на “Голіаф”, щоб батько знав, де він, що з ним. Йому зробилося сумно і смішно, і невимовна туга враз охопила хлопця, до горла підкотив тугий клубок. Хотілося плакати, тихо, ковтаючи сльози, скаржачись не знати на кого. На кого ж він мав скаржитися? На себе? На дурість свою? Поліз туди, в пащу ночі, забув про суворий батьків наказ: не відлучатися ні на крок! Єдність їхнього загону — їхня сила. Він порушив батькову пересторогу, і ось за це тепер покараний.
Втім, що таке його покарання? Як страждає зараз і страждатиме ще більше його батької Олесь розумів, яке тяжке випробування випало батькові, відомому радянському професорові, чесній, мужній і достойній людині, котрій довірено таку відповідальну міжнародну місію. Комусь ця його місія не до вподоби. Генерал Батіс — так, здається, називали президента цієї країни, — дуже не любить сторонніх контролерів, ненавидить батька, посилає вслід за ними човни, піроги, поліцейські кордони, хоче повернути їх назад і не дати їм розшукати загиблого голландського вченого доктора Ван-Саунгейнелера, розкрити його таємницю, і жорстоку правду про уряд, генерала Батіса. І, щоб змусити тата замовкнути чи відступити, генерал зробить усе. Олесь не міг точно сказати, що саме зробить генерал, але був певен: його схопили для того, щоб батькові було погано, щоб він злякався… Що я наробив? Що буде з нами всіма?…
Поволі сон придавив змучене тіло хлопця, і був той сон гнітючий, гарячий, мов велетенська глибінь моря, куди він поринав дедалі швидше, занурювався всім тілом, всім серцем, зникав, і розвіювався, і ставав нічим…
Несподівано в лице йому вдарило світло електричного ліхтарика. Він розплющив очі і побачив Фернандо. Біля нього стояв індіянин і дивився на Олеся. Чомусь надто пильно, мовби радісно дивився. Той погляд зрештою штовхнув Олеся в груди, він поволі підвівся і тут упізнав індіянина. Це був той самий дикун, якого хотів задушити в моторному відсіку матрос Сильвестр.
Олесева рука мимоволі потяглася до грудей. Амулет! Його амулет був у нього на тілі!
— Білолиций сеньйоре, чому ти опинився в нашому таборі? — запитав здивовано юний індіянин.
— Мене привели сюди, — сказав Олесь, намагаючись вимовляти іспанські слова чітко й виразно.
— Хто смів його привести сюди? — очі юного індіянина зробилися жорстокими.
— Це я забрав його з ланчії “Віргінія”, - сказав впевненим, навіть дещо зверхнім тоном Фернандо. — А ти забирайся звідси геть. Інакше будеш повішений, як пес.
Обличчя індіянина потемніло від гніву. Обернувшись до інших вояків, що стояли в поштивій, якійсь аж наче настрашеній позі, юнак мовив до них щось коротко і владно. Був тут для них наче верховний жрець, наче володар. І вмить всі присутні індіяни впали перед прибулим, торкнулися лобами землі, пробелькотіли щось хапливо, з екстазом відданих рабів, потім посхоплювалися на пружні, м’язисті ноги і раптом, мов дикі кішки, накинулися на Фернандо. Він був зв’язаний, обплутаний товстими ліановими путами і кинутий до ніг юнака.
— Як ти смієш мене чіпати? — застогнав у відчаї і гніві Фернандо. — Я виконав наказ вашого вождя великого Ганкаура. Ганкаур знищить тебе. Розв’яжи мене, розв’яжи!..
У юнака сіпнулися насмішкувато губи, він ступив уперед до Фернандо і промовив дуже гарною іспанською мовою:
— Блідолиций! Зараз ти вмреш. Ти не можеш більше жити на цій землі…
— Чому?.. — Фернандо відчув страх, слова юнака прозвучали, як остаточний присуд.
— Бо ти образив мене, сина Ганкаура. І ще ти образив мого друга, оцього блідолицього сеньйора. У нього на грудях амулет святого духа Кахуньї, який подарував йому я. Ти осквернив амулет священного духа і цим заслуговуєш на смерть.
Смерть була поряд. Ніщо вже не могло перешкодити їй, жодні благання Фернандо, його скигління і повзання перед розгніваним сином великого вождя племені апіака. За знаком його руки, блідолицього матроса було схоплено, зв’язано і потягнуто в темінь сельви, де кричали пуми І ягуари, де він не встиг навіть зойкнути, — зник і годі. ІЦо було з ним вдіяно — задушено, чи втоплено, чи кинуто на розтерзання крокодилів — про це знатиме лише глуха, одвічно ворожа й нікому не підвладна сельва.
— А тепер, мій блідолиций друже, вважай себе вільним, — промовив урочисто-добрим голосом молодий індіянин. — Мої люди доправлять тебе до ріки і на пірогах відвезуть на ваш корабель. Ау тен! — сказав він уже тихіше, певне, то було прощання, поклав Олесеві на шию смагляву, жилаву руку, погладив його по голові і зненацька тихо, зовсім по-хлоп’ячому мовив: — Я завжди пам’ятатиму свого блідолицього друга.
Перед світанком маленька індіянська пірога скрадливо підпливла до борту “Голіафа”, дві пари дужих рук підхопили Олеся і поставили на палубу корабля. Так закінчилася його незвичайна пригода, що мала б стати смертельною, але завдяки магічній дії священного амулета знайшла свій цілком щасливий кінець.
ЧАСТИНА ДРУГА
Ганкаур карає свого сина
Двадцять шість одинарних і п’ять здвоєних пірог стояли в невеличкій бухті, заховані від стороннього ока.
В пірогах сиділи індіяни племені апіака, тримаючи в руках луки й списи, і чекали свого вождя.
Сонце вже хилилося до обрію, але було жарко й задушливо.
Густий ліс дихав млосною спекою. Дві високі пальми, немов прагнучи прохолоди, високо підносились до безбарвного тропічного неба.
Люди апіака були невисокого зросту, плечисті, скрадливі, з невеличкими перами в ніздрях носа.
— Ганкаур! — щосили закричав із високої пальми дозорець.
Одразу ж усі воїни, що сиділи в пірогах, позіскакували зі своїх місць і, повернувшись лицем до входу в бухту, завмерли.
І раптом дикий крик радості розкраяв навколишню тишу:
— Ганкаур! Ганкаур!
Пірога вождя повільно ввійшла в бухту. Крім Ганкаура, в ній сиділо ще двоє молодих воїнів. Один веслував, другий тримав над вождем віяло з пальмового листя.