Загін вийшов на галявину, довгу й вузьку, наче пірога. Уже зовсім стемніло. Ганкаур зупинився, прислухаючися до лісових звуків, далеких, зловіщих. І враз йому здалося, що то долинають голоси ворожих воїнів, що то люди арекуна виповзли із схованок, а за ними стоять партизани, наготувавши свою зброю. Злий дух Курукіра десь опустився серед них, то він нагнав оцю темінь і тепер, зловтішно шкірячи зуби, сновигає між партизанами, показує їм, куди вони мають вціляти із своєї триклятої зброї, роблять їхні очі зіркими. Ганкаур, який завше потішався в душі із своїх забобонних людей, враз сам панічно повірив у всі чорні, підступні примари сельви, і віра ця пройняла його жахом. Він аж очі заплющив, неначе сподівався таким чином стати невидимим для злого духа, але тієї ж миті перед ним постали очі жінки з чорним волоссям, яку вбив на “Віргінії” комісар Олів’єро, і йому здалося, що вона дивиться на нього з благанням і ненавистю. “Це не вона! — майнуло в думці. — Це Курукіра… Це він наслав її…”
Ганкаур розплющив очі, але скоріше відчув, ніж побачив між деревами кілька людських постатей. Він каменем упав на землю, індіяни — за ним.
Важко дихаючи, вождь уп’явся очима в пітьму. Так, вони потрапили в пастку. Тепер уже не було сумніву, що з усіх боків галявину оточили якісь люди. Вони не стріляли, не погрожували — і це було найстрашніше.
Ганкаур вужем поплазував назад. Індіяни теж почали відповзати. Один молодий воїн, не витримавши, схопився на ноги і чкурнув у гущавину.
Гримнув постріл. Індіянин зметнув руками й упав. Решта апіака з жаху завили. Смерть звалилася на них так раптово, що вони втратили глузд.
Ганкаур побіг назад, низько пригнувши голову. Він падав, схоплювався і знову біг. Врешті вихопився на галявину і влетів просто в коло озброєних людей. Це були партизани доктора Коельо, “лісові лицарі”, запеклі вороги пана президента.
Ганкаур стояв у колі повстанців, подряпаний, захеканий і, мов зацькований звір, озирався навколо. Кілька рушниць було націлено йому в груди.
Партизани впізнали індіянського вождя, який своєю жорстокістю уславився далеко за межами верхів’я Ріо-Оскуро.
— Ганкаур! — передавалося зловісне ім’я з вуст в уста.
Між деревами почулися голоси, кінський тупіт. Кілька вершників виїхало на галявину.
— Сеньйоре Коельо! — гукнув до одного з верхівців молодий пеон. — Ми піймали Ганкаура!
— Повісити його! — гукнув хтось із натовпу.
— На шматки роздерти!
— Кинути в болото до зміїв!
Доктор Коельо зліз із коня. Ніхто не бачив у пітьмі ні його обличчя, ні виразу його очей. Невисокий на зріст, старий чоловік, він неквапом підійшов до гурту, де стояв Ганкаур.
— Хай живе свобода, друзі! — привітався він.
Йому відповіли нескладно, різноголосо. Невиразні постаті бійців похитнулися. Хтось підняв над головою рушницю.
Доктор Коельо підійшов до гурту.
— Покажіть мені, де Ганкаур? — чужим голосом промовив він.
Блиснув електричний ліхтарик.
— Ось він, сеньоре Коельо.
Відставивши вбік праву ногу, Ганкаур із викликом дивився на своїх ворогів. Він був готовий умерти, як це личить вождеві наймогутнішого племені сельви.
Доктор Коельо вдивлявся кілька хвилин в обличчя білолицього індіянина, на якому тремтіло жовте кружало від електричного ліхтаря. Потім, не кажучи ні слова, потягнувся до кобури і вийняв пістолет.
— П’єтро! Це ти, П’єтро? — спитав він.
Його голос пробудив у душі дикуна цілу бурю. Смерть дивилась на нього, і ця смерть знову називала його дивовижним, чужим іменем “П’єтро”.
Рука доктора Коельо піднялась вище. Кволий палець натиснув на гашетку. Грім пострілу перекрив короткий стогін, що вихопився з грудей доктора. Коельо схибив. Відчувши раптову слабість в усьому тілі, він схопився лівою рукою за дерево й похитнувся. Бійці кинулись до свого командира.
І тоді Ганкаур, серед сум’яття й темряви, пумою стрибнув у хащі. Ніч безслідно поглинула його.
Остання ніч на “Голіафі”
“Голіаф” підходив до селища каучеро. Вечірні сутінки огортали ріку. Нагріта за день вода злегка парувала.
Форштевень судна обережно розрізав хвилі. Досвідчена рука капітана Пабло лежала на штурвалі. Кожним своїм нервом Пабло відчував рух “Голіафа”. Найменший поштовх суденця гостро віддавався в серці старого капітана.
Клята річка! Капітан нервував. Зараз можна було врізатись у столітню деревину й біля причалу засісти так, що потім не порятує і сама мадонна. О, як не любив капітал Пабло верхів’я цієї річки! Швидше попрощатися з добрими радянськими сеньорами і вирушити назад, до свого рідного Сан-Феліче. Досі в його душі жили картини тієї ночі, коли спалахнула пожежа на ланчії “Віргінія” і так жахливо, так несподівано пропав маленький сеньйор Олесь. Що тоді було на “Голіафі”! Свята мадонна, що тоді діялося на його кораблі!
Коли остаточно з’ясували, що хлопця нема, що перетрушено весь кораблик, але його ніде ані сліду, зник, наче впав у воду, у річку, втонув, загинув, — тоді ці нещасні росіяни (інакше їх назвати в думці капітан Пабло не міг!) зібралися на свою нараду під тентом, засвітили великого ліхтаря і почали затято сперечатися, як бути далі.
— В мене є пропозиція, — почав Ілля Самсонов, — негайно причалити до берега й обшукати всі навколишні хащі. Він має бути десь тут…
— Він чи його тіло? — похмуро перепитав Василь Іванович, який страждав у ці хвилини неймовірно.
— Я не думаю, що Олеся вбили, — ніби став виправдуватися Самсонов, — Якби, припустимо найгірше, комусь хотілося знищити нашого абсолютно безневинного хлопчика, то нащо було забирати його звідси? Його, пробачте, ліквідували б тут, і ми б уже знайшли його останки. Але його немає. Отже, він просто зник. Себто… не просто, його очевидно… ну, коротше, я можу собі тільки уявити, і тому гадаю, що огляд місцевості може дати деякі виразні наслідки… — Вкрай вибалакавшись і, певне, збагнувши несерйозність своєї пропозиції, Самсонов замовк і опустив голову.
Тоді голос подав обережний Бунч. Лікар Бунч волів дивитися на всю цю болісну історію з погляду чисто медичного. Хлопчик зник, його немає на кораблі, його немає ніде поблизу, і тому зараз належить найперше встановити: живий він чи ні? Заподіяно йому тілесну травму чи не заподіяно? На думку доктора Бунч а, поки що Олесеві не зроблено нічого лихого, бо ніде не виявлено ні слідів крові, ні ошмаття одежі, ні — ще гірше — мертвого тіла. Таким чином, Олеся, очевидно, захопили і вивезли звідси. З якою метою — сказати важко.
Для Василя Івановича, однак, нічого неможливого тут не було. Все стало ясно йому чи починало прояснюватися ще тоді, коли Олесь розповів їм, як підступний Фернандо хотів одурманити його своїм чаклунським пійлом і замкнув його в каюті. І те, що сталося зараз, просто останній акт драми.
— Ми можемо його шукати, можемо не шукати, нічого не зміниться, — констатував незаперечним тоном професор Крутояр. — Бо тут, друзі мої, йдеться вже не про Олеся, а про нашу експедицію в цілому. Як це не звучить гірко, а в моїх, батькових вустах навіть аморально, ми повинні зізнатися собі, що ми безсилі. Можливо, вранці дещо з’ясується.
— Про що ви говорите? — досить грубо кинув Самсонов, якого навіть образила отака, скажемо прямо, байдужість Василя Івановича до долі свого зниклого сина. — Ви хочете, щоб ми згодилися на ваші песимістичні висновки. Ви хочете, аби ми просто лягли в свої гамаки І чекали ранку. Ви вважаєте це гуманним…
— А що вважаєте гуманним ви, мій молодий друже? — спалахнув раптом професор Крутояр.
— Боротися! Діяти! Облазити всю сельву, всі кущі…
— Всю сельву не облазить навіть армія в десять мільйонів чоловік. Шукати зараз мого сина — це все одно, що шукати оту саму голку в сіні, про яку говорять усі прислів’я світу. А якщо говорити серйозно, нам залишається тільки одне: дочекатися дня й тоді зажадати від місцевих властей прямої відповіді: чого вони хочуть від нас? Повернення? Відмови від нашої рятівної місії? Звертання до пана президента про допомогу? Навіть дурневі ясно, що нас грубо й брутально шантажують. Об’єктом шантажу став, на жаль, мій син Олесь. Мета шантажу… ось її і слід найперше з’ясувати. Коли ми дізнаємося про все, я гадаю, що висновок може бути тільки один… — Професор завагався. — Ви самі розумієте, який має бути висновок.