— Так, висновок один — припиненння нашої експедиції, - вигукнув Бунч. — Звичайно, за умови, що хлопчик повернеться живий і здоровий…
У палких розмовах минула ніч. Далеко над краєм сельви почало братися до світання, річка запарувала, тонкий серпанок туману завис над густими кущами в березі. Попри всю збудженість і весь біль втрати людей стало хилити до сну. Це вже був навіть не сон, це була якась велетенська сила тяжіння, що впала на них і придавила до гамаків, до непорушної ланчії, яка обезволила всіх, забрала у кожного волю, свідомість, бажання думати і діяти.
Сон був нетривкий, якихось півгодини, може, й того менше, бо й сонце ще не встигло виткнутися з-за далекої смуги сельви, не встигло забарвити багрянцем спокійне плесо ріки, як раптом внизу почулося скрадливе плескотіння весел, якесь перешіптування, далі пролунав обережний стук піроги об суденце, відтак над бортом з’явилися брунатні руки, брунатне обличчя, і ось уже на дощаному покритті палуби стоїть Олесь.
Ті, що поставили його на кораблик, вмить зникли, плюскіт весел розтанув, велика передранішня тиша оповила світ. Олесь постояв хвилю, певне, не знаючи, що йому далі робити, зробив крок у бік тенту, побачив в гамаках свого батька, Бунча й Ілька, наблизився тихцем до них, стягнув з ніг свої сандалети, обережно ліг у свій гамак і одразу ж поринув у теплу гойдливу хвилю сну.
А вранці… Що було вранці, можна собі тільки уявити. Капітанові Пабло досі береться теплим щемом горло, як він згадає оте раптове пробудження його пасажирів, отой радісний галас, сміх, борюкання (борюкалися, ясна річ, Олесь з Самсоновим!) і потім раптом тишу, що запала, коли Олесь, прийшовши до тями і вгамувавши перший голод — їжі перед ним навалили на стіл цілу гору! — розповів про пережиті ним нічні пригоди.
Добрі, мужні сеньйори, думав, стоячи за штурвалом, капітан Пабло, мадонна врятувала їхнього хлопця. Тепер вони могли повертатися назад. Принаймні він, капітан Пабло, вчинив би тільки так. Але ці диваки, мабуть, з іншого тіста. Добряче поснідавши і все обміркувавши як слід, вони вирішили: експедицію продовжувати! Але тепер бути обачними, бути твердими і дисциплінованими. З жартами пора покінчити. З дитячими витівками та іграми — теж. У найближчому порту вони дають телеграму в ООН, телеграму генералові Батісу, і хай світ знає, за яких умов професор Крутояр здійснює свою високу рятівну місію.
І раптом згадали: у них на кораблі тяжко поранена жінка. Тепер можна й погомоніти з нею.
Бунч привів своїх друзів до сеньйори. Та лежала в гамаку, безсила, якась маленька й худа, немов десятирічне дівча, і тільки очі її світилися невгасимим вогнем. Такі очі запам’ятовувались на все життя. Великі і глибокі, сповнені невимовного страждання.
Професор дивився на сеньйору й мимохіть милувався нею. Так ось вона яка, ця прекрасна, мужня жінка! Тепер вони знали її ім’я, його сказав ненароком Тумаяуа. Але й до цієї трагічної зустрічі не раз чули його. Цією жінкою захоплюється молодь усього континенту. Її палкі виступи в ООН, на конгресах у Москві і Варшаві, де засуджувалися криваві злочинства хунти, друкувала прогресивна преса світу. За нею, сеньйорою Ернестіною, дочкою відомого адвоката Коельо, полювали президентові шпигуни, її стріляно в ньюйорських готелях, труєно в паризьких кав’ярнях. Міжнародний трибунал у Мехіко, що зібрався для розслідування злочинства хунти, надав їй трибуну для п’ятигодинної промови, і кожне її слово, як куля, вціляло в убивць, у новітніх нацистів. Де бралися в неї сили, у цієї тендітної худенької жінки?
Вона також знала, хто перед нею, бо освідчена була про експедицію професора Крутояра. Та й Бунч сказав, хто вони, коли сеньйора Ернестіна опритомніла.
— Я рада вас бачити, сеньйоре професор, — мовила жінка на Крутоярове привітання.
Їй одразу сказали про Тумаяуа.
— Хлопець тут, з вами? Він живий? — перепитала. — Покличте його!..
В голосі жінки вчувалися і радість, і нетерпіння. Її можна було зрозуміти. Адже з хлопцем вона пройшла он яку дорогу через льяноси, болота, таможні кордони. Він її оберігав, був їй за охоронця, був проводирем, коли настав час повернутися на батьківщину.
Гукнули хлопця через відчинені двері.
Було чути, як стишувалися оберти мотора, як гамувалося дрижання ланчії. Нарешті мотор зовсім змовк, і в тиші, що настала, долинув лагідно-монотонний плюскіт хвиль за бортом. Капітан Пабло підводив судно до причалу.
Тут увійшов молодий індіянин, переступив поріг і став біля самих дверей, не наважуючись наблизитися до сеньйори. В миготливому світлі його широке вилицювате обличчя здавалось геть чорним. Склавши на грудях руки, юнак мовив:
— Я слухаю сеньйору.
Руки Тумаяуа ще міцніше притиснулись до мускулистих грудей. Ніздрі роздулися. У всій постаті його була рішучість, відданість і готовність до самопожертви.
Сеньйора Ернестіна кілька секунд уважно роздивлялася хлопця, ніби пересвідчувалась, чи й справді це її вірний Тумаяуа, друг її брата Орнандо, якому можна було довірити все, навіть життя.
Звичайно, це був Тумаяуа.
І тоді вона попрохала, щоб їх залишили наодинці.
Крутояр, Бунч та Самсонов вийшли з капітанської каюти.
Зоріло небо. На березі снували невиразні тіні, але жодна з них не наближалась до корабля. Капітан Пабло з Сильвестром пришвартували “Голіаф”.
Крутояр задумливо дивився на морок ночі. Як зустріне їх ця земля? Якими грізними таємницями вразить їх, чим заполонить їхні серця, приверне до себе їхню увагу? І чи знайдуть вони на ній справжніх друзів, котрим би могли довірити свою долю? Треба було вирішувати, як просуватиметься експедиція далі.
Професор тихо сказав Бунчеві:
— Здається, звідси почнеться найважче. Капітан Пабло розповів мені, що в індіянських селищах біля гори Комо з’явився якийсь білий чужинець. Можливо, це і є голландець.
— Але ж до Комо треба пробиратися непролазними хащами, — буркнув Бунч.
— Які б не були ті хащі, але справа порятування Ван-Саунгейнлера вимагає від нас рішучості.
Тихо рипнули двері. На порозі капітанської каюти з’явився Тумаяуа, В світлому прямокутнику було видно різко окреслений профіль його голови, широкі груди. Він хотів щось сказати, але враз схилив голову і швидко пішов на корму, збіг на трап і за мить був на березі.
Професор ступив крок до дверей, та Бунч затримав його.
— Зачекайте тут, Василю Івановичу, я зайду сам. І ви, Ілля Григоровичу, теж зачекайте. — З незвичайною для нього рішучістю Бунч попрямував до каюти.
Сеньйора Ернестіна лежала без пам’яті. На губах виступила кривава піна. Жінка тихо марила.
Під стіною біля її ніг згасла свічка. Кволий вогник пручався, ніби невидима рука намагалася задушити його.
Невже й сеньйора Ернестіна мала згаснути, як оцей вогник?
Лікар схилився до грудей хворої. Кого вона кликала собі на допомогу? Що за люди мали йти з нею пліч-о-пліч? Імена були дивні, незнайомі, вона вимовляла їх з тремтінням, з радісною напругою. Часом наказувала, гнівалась, підвищувала голос. Тоді її груди починали зніматися швидко й гаряче.
Раптом Бунчеві здалося, ніби він почув знайоме слово, знайому назву. Він не повірив. Весь завмер у напрузі. Випадковість! Звідки їй знати про ту загадкову гору, до якої вони прагнуть дійти? А може, в неї своя мета? Ось же зараз скривавленими, неживими вустами вона прошепотіла грізне, невідоме слово. Промовила його як сигнал. Кинула в темінь комірчини і разом з ним ніби видихнула половину свого життя.
— Василю Івановичу! — покликав Бунч професора і пошепки розповів йому все, що почув з уст пораненої.
— Невже? — Крутояр був вражений не менше за Бунча.
— Та ви прислухайтесь самі. Ось зараз… Говорить по-іспанському, я не розумію… Чуєте? Чуєте?
Крутояр припав до ліжка. Просто на нього дивилися великі, невидющі очі. Губи шепотіли хапливо і плутано: