Двоє робітників у довгих строкатих сорочках, знявши капелюхи, низько схилили перед комісаром голови.
Себастьян Олів’єро ледь кивнув їм. Він не довіряв цій показній покірливості. Зігнуті спини, міцно стулені вуста, схрещені на грудях жилаві руки — вся поза таїла в собі ненависть. О, Себастьян добре вивчив тутешній народ!
А ось гурт мулатів. Вони ще не помітили свого комісара й жваво про щось розмовляють. Гарячі, збуджені. Ладні хоч зараз кинутись у бійку. Себастьян Олів’єро підозріло звів на переніссі брови. Їм тільки дай зброю — переріжуть в одну мить усіх порядних людей у селищі.
— Вітання сеньйорові комісару!
— Як здоров’я сеньйора?
— Сеньйоре комісар, ви не чули про людей апіака? Кажуть, вони вирізали всіх мешканців Макаокану? Чому ж поліція не захищає праведних християн!
Комісар спинив свого гарячого скакуна. Той аж здибився, відчувши туго натягнуті вудила.
Поплескавши коня по шиї, комісар різко обірвав запитання. Поліція виконує свої обов’язки. Він не збирається пояснювати всі наміри влади. Негайно розійтись! І щоб жодного слова про людей апіака.
Кінь нетерпляче гарцював на місці, обпалюючи недобрим оком робітників. Смирна конячина, на якій їхав за комісаром поліцейський стражник, лякливо тиснулась до огорожі. Себастьян підняв свого крислатого капелюха! Годі! Ніяких мітингів! Кожен, хто зважиться мітингувати, буде занесений у чорний список.
Себастьян рушив далі. Він згадував останні події. Звичайно, йому вдалося дечого домогтися, його зусилля не пропали марно. Найголовніше зроблено. Найголовніше в житті сеньйора Олів’єро. Він виконав завдання урядових інстанцій. Таємного агента, який віз повідомлення для підпільних повстанських сил, затримано і знешкоджено. Ха-ха! Чудесне слово! Хто тільки вигадав таке слово — знешкоджено! Однієї кулі в груди було досить, щоб знешкодити такого небезпечного ворога. Та цього мало! Сеньйор Олів’єро здійснив заповіт свого життя, виконав клятву, яку дав своїй славнозвісній сім’ї. Ернестіну, дочку Коельо, покарано.
Коли донька доктора Коельо відмовилась стати його дружиною, зганьбивши високоповажний рід Олів’єро, молодий Себастьян поклав собі за мету жорстоко помітитися зарозумілій красуні. Скільки років він чекав нагоди, скільки років він викохував у своєму серці плани помсти! Від його кохання, звичайно, давно вже не лишилось і сліду, але жадоба помсти за ці роки перетворилась у нього на хворобливу пристрасть, на маніакальну ідею. І ось доля усміхнулась йому. Через таємну агентуру поліцейський комісар дізнався, що сеньйора Ернестіна, дочка Каріоко Коельо, повертається на батьківщину, маючи важливе доручення від свого емігрантського центру. Урядові інстанції в зашифрованій телеграмі інформували комісара про можливий маршрут її подорожі, називали її прикмети і в категоричній формі зобов’язували знешкодити державного злочинця.
Знешкодити державного злочинця! Ха-ха! Як чудесно це звучало! Він мав знешкодити державного злочинця, який у той же час був його смертельним ворогом. Правда, в телеграмі йшлося також про те, що треба з’ясувати мету подорожі ЕрнестІни, дізнатися від неї, до кого вона їхала, з ким мала встановити контакт. Але ж не все можна зробити так, як того вимагає високе начальство. Добре посилати вимоги з центру, сидячи під охороною парашутистів і танкових батальйонів за тисячі кілометрів від цієї клятої, забутої богом сельви…
Олів’єро ще й зараз бачив перед собою картину допиту на “Віргінії”. Коли вони затримали корабель, з палуби почали стріляти. Якийсь матрос-сміливець вирішив порятувати свою прекрасну мадонну. Один пістолет проти сотень рушниць! Матроса безжально зарубали, капітана взяли під арешт.
Збігши в каюту, комісар Олів’єро, розхристаний, з вибалушеними, налитими жадобою помсти очима, побачив невисоку, худорляву жінку, зодягнену в чорну доладно скроєну сукню.
Сеньйора Ернестіна, вже немолода, але все ще з слідами сліпучої вроди, обпекла його презирливим поглядом і спокійно мовила:
— Ви як були поганим кабальєро, так ним і залишились. Убивати із засідки — це ваше звичне діло.
Він украй розгубився, охоплений диким почуттям злості й сорому. Від сорому йому палали щоки, шия, навіть руки. Він не знав, куди подіти свої руки й що сказати. Він раптом важко вдихнув повітря І промовив:
— Сідайте, сеньйоро!.. Я не збираюсь вбивати вас…
Вона сіла. Струнка й неприступна, немов усе та ж юна сеньйоріна Ерна, як її звали в їхньому місті молодики, коли вона після вечірньої меси проходила вузенькими вуличками міста в своїй довгій барвистій спідниці з блискучим намистом на смаглявій оксамитовій шиї.
Їхнє місто, тісні вулички, білі цинкові дахи, журливий дзвін на дзвіниці монастиря братів-бенедиктинців, чорні провінціальні капелюхи на головах сановних горожан… Все спливло перед комісаром, захопило його жагучою повінню спогадів, неначе сама юність увірвалася в його серце.
Він закашлявся і, щоб набути суровішого вигляду, поправив кобуру.
Двоє поліцаїв стояли в дверях і чекали його наказу. Вони були зовсім зайві. В цю хвилину комісар ненавидів їх більше, ніж сеньйору Ернестіну. Він ладен був витурити їх у шию, аби не бачити рабської запопадливості в їхніх по-собачому відданих очах.
Сеньйора Ернестіна бгала маленьку хустинку.
Тоненькі її пальці миготіли перед очима комісара, немов шпиці в колесі.
“А що, коли я запропоную їй втечу, — майнуло раптом у його голові. — Ще не все втрачено. В неї не лишилось іншого виходу. Смерть або життя. Скажу їй тільки у вічі, що минуле забуто… що ми можемо бути щасливими. Пообіцяю їй волю, своє серце, далекі подорожі. Будь сміливим, Себастьяне Олів’єро. Те, що відкинула примхлива дівчина, може прийняти розсудлива жінка…” Але другий голос заглушив перший: “Дурень, вона ненавидить тебе. Дивись, яким презирливим поглядом вона обпікає тебе. Згадай її минуле, згадай те, заради чого вона приїхала сюди… Вона висміє тебе, як нікчемного блазня… Принизить гірше, ніж тоді, в молодості”.
І в ньому знову закипіла злість. Він схопився з стільця і ступив крок до сеньйори. Досить грати комедію! Перед нею представник влади. Якщо їй дороге життя, вона повинна відверто й негайно… так, так, негайно виказати мету своєї подорожі. Їй гарантується життя.
— Життя?
— Так, життя і багатство. Величезне багатство.
— З ваших рук, недостойний кабальєро? Чи не так?..
— Вам лишилось жити п’ять хвилин, сеньйоро Ернестіно!
— Воля ваша. Адже дужчий той, у кого в руках сокира.
Він схопився за кобуру, але в цю мить відчинились двері — і до каюти вступив Ганкаур.
Білолиций індіянин, уважно оглянувши жінку, перевів погляд на комісара. Рука на кобурі трохи насторожила Ганкаура. Людина диких жорстоких звичаїв, він, одначе, носив у глибині серця повагу до жінки.
— Чого тобі треба, Ганкауре? — спитав його роздратований Себастьян Олів’єро, невдоволений появою свого союзника.
Почувши ім’я Ганкаура, сеньйора Ернестіна швидко підвелась із стільця і підбігла до індіянина. Вона дивилась на нього з болісною усмішкою на обличчі. Її губи, бліді й безкровні від глибокого збентеження, нервово сіпались. Вона хотіла простягти до Ганкаура руку, але їй вистачило сил тільки піднести руку до своїх грудей.
Жінка заплакала. Вся вона тремтіла, немов у пропасниці, ковтала сльози й беззвучно ворушила губами.
Ганкаур зовсім розгубився. В його очах засвітився недобрий вогник.
Себастьян Олів’єро непомітно розстебнув кобуру й поклав долоню на пістолет. Він уважно стежив за кожним рухом жінки. Ганкаур стояв, мов заворожений.
І раптом Ернестіна, дочка доктора Коельо, болісно вигукнула:
— Ти не звір, ти П’єтро, ти син доктора Коельо.
Ганкаур мимоволі відступив назад. Ще ніхто не називав його цим іменем і не казав, що його батько не всесильний вождь апіака, а якийсь там доктор Коельо. Серце підказувало йому, що жінка з засмученими очима сказала правду. Йому захотілося ще раз почути її слова, почути її голос.