Він ступив до неї крок, простягнув руку…
Цієї миті гримнув постріл, жінка хитнулась і впала на спину…
На палубі метушились поліцаї. Вони обшукували суденце, перекидаючи мішки з юкою і маніоковим борошном, заглядаючи в кожний закапелок.
Капітан, високий, худорлявий чоловік у майці, з глибоким шрамом на підборідді, стояв із зав’язаними руками й тупо дивився собі під ноги. Неподалік лежав зарубаний матрос. Кривава рана від мачете спотворювала його обличчя.
Себастьянові доповіли, що суденце оглянуто. Не знайдено нічого підозрілого. Зброї нема. Капітан заприсягнувся, що не знає, хто така сеньйора Ернестіна. Він узяв її на борт у Сан-Фелісі й не цікавився, з якою метою сеньйора подорожує по Ріо-Оскуро. Йому було заплачено, і все.
— Ми ще тебе добре перевіримо, свиняче вухо! Марш у човен! — вилаяв його комісар і, перевальцем підійшовши до борту, почав спускатися по мотузяній драбині в човен, що терся внизу об борт суденця.
Навколо стояли індіяни зі списами й луками в руках. Ганкаур уже сидів у своїй пірозі, байдужий і холодний. На його обличчі ще й досі лежала тінь подиву. Він дивився у воду, ніби прагнув прочитати там загадкову таємницю.
Потім підвів голову й помахом руки звелів своєму загонові сідати в піроги. Індіяни, мов горобці, посипалися в човни. Піроги загойдались під ними. По ріці в усі боки побігли широкі тремтливі кола.
Себастьян стояв у своєму моторному човні, витирав хустиною піт із розчервонілого чола й дивився на палубу суденця. Він когось чекав. Нарешті з люка виліз опецькуватий чоловік у формі сержанта.
— Все зроблено, комісаре, — гукнув він весело. — Через дві години “Віргінія” піде до дідька на вечерю!..
— Молодець, Аркаяліс, — скупо похвалив його комісар. — Ми зробили своє діло. Хай кінчають каймани. Для них це буде доброю поживою…
…Комісар ударив нагаєм коня. Спогади згасли в його свідомості. Він знову був посеред вулиці, спокійний і впевнений, сповнений гордовитого задоволення за виконану справу… Він знищив ворога. Правда, не зміг витягнути з нього таємниці, але для цього він знайде сотню виправдувальних причин. Хай пан президент пробачить йому невеличкий промах. Головне зроблено. Хай тепер чекають місцеві бунтівники наказу з центру, хай виглядають зв’язківця…
Небо порожевіло на заході. Пекучий день закінчувався. Дерева й кущі, здавалося, ждали вечірньої прохолоди.
З дворів долинало кувікання поросят, кудкудакання курей.
Себастьян з гордовитою пихою озирався навкруги. Він був тут бог і цар. Одначе його марнолюбство не знаходило вдоволення. Скоріше б вирватися звідси! Під час останньої поїздки в столицю пан президент дав Себастьянові аудієнцію. Вони розмовляли над годину. Хитра бестія, цей панок з лицем перепитого бармена, невисокий, плюгавенький, з гострими оченятами. Як він заливався про “демократію” і про “національну єдність” країни! Не все в нього, правда, гаразд, дуже сутужно з економікою, шалено ростуть ціни, росте безробіття, росте інфляція. Доводиться опиратися на армію. Тільки страх тримає ще в покорі марксистських агітаторів і бунтарів. Але ж кулями не підправиш виробництва і не даси хліба… Далі пан президент розпитував про настрої туземного населення, про прибутки каучукових фірм. Потім поплескав комісара по плечу і, ніби жартуючи, кинув: “Чекайте мене на гостину. Обов’язково завітаю до вас. Столиця неспокійна. Я більше вірю вашій глушині, комісаре Олів’єро!”
О, хитрий, бестія! Хоче сховатися в провінції, бо там, у столиці, у нього хитається під ногами грунт. Ще переховуючися в амазонських джунглях, Себастьян Олів’єро дізнався, як підло й підступно пан президент повалив свого попередника Матаразо. Клявся йому у вірності, був його першим військовим радником, запобігав перед дочками пана Матаразо і, щоб приспати його пильність, в день путчу навіть виїхав на свою заміську віллу і звідти попросив Матаразо навідатися до нього в гості. “В гарнізоні неспокійно, — поскаржився йому по телефону Матаразо. — Ви, як військовий радник, повинні знати, що там діється. Перекажіть сеньйорам генералам, що я згоден ввести ще двох військових до свого кабінету. Ми повинні домовитися про все без насильства, не допускаючи громадянської війни”. — “Боже! Ніхто не збирається повставати проти вас, — вигукнув тоді Батіс. — Тільки не провокуйте військових!” — “Тобто?” — “Заспокойте робітників на заводах. Хай вони розходяться по домівках. Хай віддадуть зброю…”
І таки умовив наївного, добродушного й довірливого Матаразо. А коли літаки змовників почали обстрілювати президентський палац, Батіс, одягши свою генеральську форму, перший передав Матаразо ультиматум про капітуляцію. “В ім’я спасіння нації ви мусите зректися влади. Ми даємо вам літак. Вам і вашій сім’ї гарантована повна безпека. Двадцять хвилин на роздуми. Двадцять — і не більше!”
Звісно, пан президент Батіс не розповів про свої хитрющі витівки якомусь там сеньйорові Олів’єро. Нащо йому було виправдовуватися перед кимось? Тепер він став цивільним і просто хоче міцної влади, але такої, щоб ніхто не міг закинути їм, що вони, мовляв, порушують норми міжнародного права, вдаються до терору… Ніякого насильства (про людське око, звичайно)! Демократія найвищого гатунку! Але Себастьян Олів’єро, чуючи ті солоденькі слівця, добряче тямив, чого вони варті. Хай буде демократія, хай буде без насильства. Та все ж таки йому, Чорному Себастьянові, дано владу тут, у верхів’ї Ріо-Оскуро. Ще й пообіцяно за вірну службу надбавити платню, а згодом навіть перевести до однієї з центральних округ. Себастьян Олів’єро знає, що це має означати. Знає, як захищати інтереси свого уряду…
Зараз його тільки непокоїла справа Ван-Саунгейнлера, в якій ніяк не міг розібратися до кінця. Бо й справді, чим було пояснити, м’яко кажучи, дивну поведінку у цій справі властей? Ба навіть самого сеньйора президента Батіса! Минулого року в заяві для преси вельмишановний генерал назвав Ван-Саунгейнлера своїм другом, нагородив його орденом республіки, пообіцяв йому всіляку підтримку в дослідженні тропічних районів. А тепер сеньйор президент — чи то пак, управління федеральної безпеки (начебто це не все одно?) — посилає Себастьянові Олів’єро наказ знайти, арештувати і в разі потреби знешкодити “зарозумілого іноземця”. І росіянам теж не обіцяється нічого приємного. І їм не давати спуску, не пускати в сельву, не відкривати перед ними воріт.
Тут, правда, у Себастьяна Олів’єро вийшла промашка. Поки що цілковитий провал. Затримати росіян на підступах до Ріо-Падамо йому ніяк не вдається. На які тільки витівки він не йшов, чого тільки не вигадував. Усе плем’я апіака було мобілізоване на затримання “Голіафа”. Він, Себастьян Олів’єро, дав особистий наказ Ганкауру перехопити ланчію, запалити її або, принаймні змусити повернутися назад. Що там скоїлося, він не знає. Здається, росіяни зуміли якось відбитися, корабель вирвався і рушив далі. Мало того, він наткнувся на спалену “Віргінію” і, можливо… Боже, навіть страшно подумати про те, що буде, якщо вони знайшли там трупи застрелених ворогів генерала Батіса! Він, ідіот, мусив би думати, мусив би подбати про цілковиту секретність операції, а не залишати вбиту сеньйору на кораблі. Ну гаразд, а що далі? Здається, як йому повідомили, один з агентів на ймення Фернандо зумів викрасти сина професора Крутояра. Прийом досить вправний, добре продуманий і міг би дати бажаний результат. Але й тут у них зірвалося. Хлопець, прекрасний об’єкт для шантажу, улюблений син професора, зникає. Уже був у руках індіян, уже його вели до Ганкаура, як раптом чортівня — хтось з дурної голови вирішив відпустити хлопця назад. Ганкаур відповість за це. Ганкаур одержить те, що йому належиться!
Хоча… — думки Олів’єро потекли іншим річищем, — усе в цьому світі може перемінитися, і він, Олів’єро, не такий дурень, щоб вічно підставляти свою голову під удар заради чужих інтересів. У газетах все частіше з’являються повідомлення про те, що росіяни вже почали домовлятися з американцями, вже навіть підписали якусь угоду про скорочення ядерних ракет… Сюди, в джунглі, газети приходять з запізненням, припустимо, що воно й так, що червоним вдалося вламати правих в американському конгресі, і тоді, ясна річ, ще більше піднімуть голову всякі ліберальчики в республіці, отут у сельві, в оточенні самого генерала. Партизани знахабніють, доктор Коельо, напевне, підніме голову. І що ж, Олів’єро знову мусить ходити дурнем і ховатися в джунглях Амазонії? Даруйте, любі мої. Так не буде. Олів’єро теж має свій глузд, він теж хоче жити в умовах… як це кажуть росіяни? — в умовах “нового політичного мислення”. А для цього треба бути тверезим політиком. Тверезим і діловим. Так, діловим. І в нього вистачить глузду не наражатися на прикрощі з росіянами. Годі. Цей професор Крутояр, здається, персона світового масштабу. Такі діла слід робити тонко. Тонко й делікатно. Якби Ганкаур підсмажив їх на воді, якби він не проґавив ланчію “Голіаф” у своїх водах, то й сліду не лишилося б від делегації росіян. Але зараз — годі. Обережність і обережність! І з росіянами слід вести перетрактації тільки в плані нової політики. Дурних, як то кажуть, немає.