“Він став надто зухвалим і необережним, — подумав Себастьян. — Може, це від того, що почуває свою силу?..”
Бракватіста ніби вгадав комісарові думки. Самовпевнено посміхнувшись, поклав на стіл важкі кулаки і заговорив, розтягуючи кожне слово:
— Ти не впізнаєш свого старого приятеля Бракватісту? Часи не ті, друже мій! Зовсім не ті. Нам потрібна сильна рука, надійна й несхитна, як броньований кулак. — Бракватіста розімліло схилився до комісара всім своїм туго набитим тілом, довірливо примружив великі, темні очі. — Ти читав Валенсіо Лунсія “Ліберальний цезаризм”? Розпач, крик серця! Демос зовсім здеморалізований, йому потрібний добрий хазяїн, як поганенькому віслюку — гострі остроги. Цей Лунсія не дурень! Він заявляє, що плебс завжди був дезорганізуючим фактором і що тільки “цезар” врятує націю від повного морального й політичного кретинізму. Що, здорово?
— Здорово, хоч і не зовсім оригінально, — з похмурою байдужістю видавив Олів’єро.
Полковник, ніби вжалений, підняв голову, з образливою міною потягнувся до пляшки. В його голосі забриніли досадливі нотки. Справді, оригінального мало, але досить слушно. Сьгодні треба відкинути всі сентименти і діяти рішуче. Ситуація надто складна…
— Невже? — підняв широке, грубе лице Олів’єро.
— Звичайно… не все втрачено… — зам’явся полковник. — Ми ще на коні.
— О, безперечно! — вигукнув комісар з сарказмом. — У ваших руках армія.
Бракватіста, не вловивши в його тоні іронії, трохи пожвавішав.
— Так, армія, офіцерський корпус… Ми одержали недавно сто двадцять новеньких американських “джипів”. Шість машин щодня чергують перед домом сеньйора президента. Авіацію теж незабули. Старий придбав собі п’ять реактивних “вампірів”, і, коли під час парадів вони проносяться над його палацом, він дуже мило махає їм з балкона хустиною. Загалом, як бачиш, є чим воювати.
— Але я чув, що Кавендіс збирає своїх прихильників? — докинув все тим же тоном Олів’єро.
— Можливо, — кивнув головою полковник. — Батіс почуває себе не зовсім певно. Особливо він боїться лівих. Нас двічі викликали для охорони палацу. Одного разу ми витримали цілу облогу. Шість годин тривала демонстрація. Довелося підтягнути танки і нашу дивізію. Батіс украй розгубився. Я зайшов до нього в кабінет, щоб спитати, що робити далі. Ти знаєш, він був жалюгідний. Весь тремтів, засунув голову в сейф і перебирав там якісь папери. Коли побачив мене, мало не впав біля столу. Мабуть, подумав, що я прийшов заарештувати його. І тоді мені в голову спала ідея… — Бракватіста з деякою підозрою глянув на комісара, ніби зважуючи, чи варто розкривати душу перед цим чоловіком, але співчутлива посмішка на обличчі Олів’єро заспокоїла його. — Я подумав: варто мені було арештувати його, вийти на балкон і оголосити, що республіку врятовано, мене б зробили героєм. Можливо, мене призначили б… — Він раптом зареготав гучно і силувано. — Звичайно, це я так, жартома. Ти не думай нічого. Мої погляди лишилися незмінними: міцна диктатура і орієнтація на північ.
Потім він перейшов до діла. Він привіз суворий наказ: блокувати загони “червоних”, очистити від них усі вузлові пункти. Стежити за російською пошуковою експедицією.
— Вони сьогодні прибувають, — перебив його самовпевнене базікання комісар. — Мабуть, уже стоять біля причалу. Я просто не знаю, що робити Та й узагалі мені незрозуміло, чому президент так наполошився. Мені здається, що голландець давно зламав собі шию. Історія з радіограмою — це суцільний блеф. Червона пропаганда, не більше.
Полковник мить подумав.
— Гаразд, а що поробляє доктор Коельо? Ти знаєш, що у нього є зв’язки в столиці, навіть серед ділових кіл? Ліві теж підтримують його. Він визнаний лідер так званого Національного фронту. Якщо ми загаємося з операцією, він скористається з цього і спровокує виступ по всій країні.
— Ми перехопили їхнього агента, сеньйору Ернестіну.
— Яку ж вісточку несла пташка?
Олів’єро нічого не відповів. Це було питання, якого він найбільше боявся. Ходив по кімнаті похмурий, замкнутий, ніби чекав кулі в спину.
Одна свічка, догорівши, погасла, і червона жилка, ніби вмираючи, кілька секунд пручалась у розтопленому воскові.
Бракватіста зробив нетерплячий рух. Комісар здригнувся й відступив у темний куток кімнати. Вийшло зовсім не так, як думалось напочатку. Вони перехопили жінку й почали допит. Прямо там, на суденці. До речі, це була донька доктора Коельо. Вона поводилась нахабно, з викликом. Потім кинулась на одного з охоронців, вирвала у нього з рук зброю і вбила себе на місці.
— Погано! — зітхнув Бракватіста. Глянув на пляшку з коньяком, але пити передумав. — Якщо дізнається президент, тобі намилять шию. Емігрантський центр послав її з важливим завданням — це ясно. Але конкретно нічого не відомо. Просто не знаю, що тобі порадити.
Себастьян нервово знизав плечима.
— Чортзна-що! Я хотів як краще. І взагалі, я вважаю, що головне було перервати їхній зв’язок…
— Наївна людина! — заглушив комісара своїм громовим голосом полковник. — Поглянь у вікно. Темне вікно, чи не правда? Отакою ж темрявою огорнуті наміри твоїх ворогів. Ти можеш розраховувати, прикидати, планувати, а в їхніх диявольських серцях уже визріло рішення, від якого в тебе скоро похолоне в животі. Ти гадаєш, що обірвав їхній зв’язок з закордонним центром, а я певний — вони ще сто разів налагодять цей зв’язок. До речі, крім сеньйори Ернестіни, на суденці не було більше нікого, хто міг би виконати її місію?
Сеньйор Себастьян не знав, що відповісти. Здається, вони обшукали всі закапелки. Правда, там був один індіянин, дурне індіянське кошеня. Почало кусатися. Йому зв’язали руки й ноги і кинули в якийсь відсік. Хай погодує кайманів із вельмишановною сеньйорою Ернестіною.
У полковника Бракватісти заходила нижня щелепа, масивна важка щелепа вгодованого бульдога. Випещеним пальцем він почав длубатись у зубах.
— Послухай, комісаре, а ти бачив, як суденце пішло на дно?
— Не бачив, але, зрештою, це не так важливо. Воно мало вибухнути… І вибухнуло… — Себастьян Олів’єро спрагло ковтнув слину. В його свідомості почав зароджуватися недобрий здогад. Суденце мало вибухнути через дві години, а вибухнуло значно пізніше… через півдоби.
Та полковник не слухав Себастьяна, він думав про щось своє.
— З чого ми почнемо, Себ? — заговорив він по хвилі.
— Дочекаємось ранку — і в наступ.
— Ти забуваєш, Себ, що ніч теж непоганий час для дії.
— Вночі сельва страшна й неприступна.
— Ні, ми почнемо зараз. Ми почнемо негайно.
Полковник Бракватіста не хотів чути ні про які зволікання. Йому було байдуже до умов боротьби в джунглях, він мислив категоріями столичного життя, де дивізія парашутистів почувала себе повновладним господарем.
Але справді, з чого вони почнуть?
Було кілька варіантів, кожен з яких мав свої переваги й водночас здавалося непридатним. Оточити селище і провести повальні обшуки… Пройти нічним рейдом до селища Курумба, де містились головні постачальні тили Коельо… Заарештувати підозрілих…
Комісар пожвавішав. Його поганий настрій немов вітром здуло: він пригадав розмову з Аркаялісом, відвідини старого Антоніо і з хлопчачою запальністю ударив кулаком по столі. Карамба! План дії готовий. Зараз десята вечора, можна починати. Прекрасну думку ти подав, Артуро! Недарма вас тримають біля президента.
Покликали Аркаяліса. Він вкотився в кімнату, наче кривобокий гарбуз, і шанобливо завмер біля порога. Список підозрілих готовий? Тоді можна починати.
Дракватіста вдоволено потирав руки:
— Навкола селища виставимо надійні пости, щоб миша не пролізла в сельву. Будинки заарештованих спалимо. Це все треба зробити за годину. Ти розумієш, Себ, що я надумав?
Себастьян Олів’єро кивнув головою: він починав розуміти полковника. Рішучими контрзаходами вони остаточно перервуть зв’язок між населенням і загоном Коельо.