Бракватіста не дурень. Рішучість його поведінки заполонила Себастьянове серце. Він підійшов до череваня Аркаяліса і, тицяючи йому в груди пальцем, виразно промовив:
— Антоніо Россаріо візьміть у першу чергу. Бракватіста швидко повернув голову до Себастьяна.
— Антоніо Россаріо?
— Так, тутешній каучеро, старий корч, але має двох синів.
— Яких синів? Де вони? Як звати синів? — полковник увесь перетворився на увагу.
Повільно підвівся з-за столу і темною тінню насунувся на опецькуватого сержанта.
— Приведіть сюди вашого Антоніо. Хижу спаліть. Негайно! Беріть моїх парашутистів, — закричав він сержантові. — Щоб за п’ять хвилин були тут!
Антоніо Россаріо! Якщо це той Россаріо… Якщо його син…
Привели старого Антоніо. Він тремтів од жаху, коли двоє дебелих парашутистів увіпхнули його до кімнати. Перед широкоплечим БракватІстою Антоніо стояв, немов загнане кошеня. Він сподівався найстрашнішого. Кілька хвилин тому невідомі солдати, витягнувши його з хижі, підпалили убогу оселю, а потім, штурхаючи старого дулами автоматів під боки, погнали безлюдною нічною вулицею.
— Твій син Філіппе Россаріо живе в Бакарайбо?
Антоніо немов обдало полум’ям.
— Так, у мене є син Філіппе, сеньйори. Мені не соромно за мого доброго Філіппе.
В кімнаті горіло кілька свічок, і Антоніо стояв осяяний гострими, тремтливими вогниками, немов на судилищі інквізиції.
— Постривай! — полковник Бракватіста, піднявши праве плече, уважно подивився в обличчя старому. — Я впізнаю тебе, Філіппе Россаріо.
Разпалена уява Бракватісти відроджувала картину минулого. Перед ним уже був не старий немічний Антоніо з довгою зморшкуватою шиєю, з темними западинами очей. У гордій несхитній поставі його маленької голови він побачив комуніста Філіппе Россаріо.
…Тоді теж була ніч, і темрява за вікном неначе змагалася з тишею. В’язниця для політичних в’язнів містилася на далекій глухій околиці. У кабінет до полковника Бракватісти ввели заарештованого профспілкового лідера нафтовиків Бакарайбо комуніста Філіппе Россаріо. Шість днів його жорстоко катували. Від закривавленого, знесиленого Філіппе вимагали, щоб він засвідчив привселюдно, ніби комуністи прагнули шляхом збройного повстання захопити владу в столиці. Ця підла вигадка була потрібна генералові Батісу для того, щоб остаточно загнати компартію країни в підпілля, щоб знищити разом з тим лідерів робітничого руху.
Але Філіппе мовчав. На шостий день тортур він із такою ж зневагою дивився у вічі розлюченому полковникові, як і в перший.
— Ти гадаєш, що я буду вічно панькатися з тобою, Філіппе? — притишеним, шиплячим голосом спитав у в’язня Бракватіста. — А чи не замислювався ти над тим, що все має свій кінець?
— Не лютуйте, полковнику, — озвався Філіппе, через силу ворушачи розпухлими губами. — Я знаю, що ваша гра підходить до кінця. Тільки ви даремно стараєтесь.
— Гадаєш, ми побоїмось знищити тебе?
— А мабуть, що побоїтесь, сеньйоре полковник.
— Дурень! — спалахнув Бракватіста і враз, отямившись, промовив удавано співчутливим тоном: — Мені навіть жаль тебе, хлопче. Ти ж бо не знаєш, що тебе давно вважають за мертвого. Так, так, твої друзі вважають тебе за мертвого. Наші агенти розпустили чутку, що ти загинув під час пожежі в третьому казематі в’язниці. З вікна ти, певно, помітив, що вчора ми палили непотрібні нам папери, і все місто бачило дим, який валив із тюремного двору. Стихія! Нічого не вдієш! І ця стихія згубила нещасного Філіппе Россаріо. Отак, мій дорогий друже. Ти одумаєшся і зробиш те, чого ми вимагаємо від тебе. Короткий виступ по радіо — й ти будеш на волі.
— Але ж я мертвий! — впіймав Філіппе на слові свого ката. — Ви сказали, що оголошено про мою смерть.
Бракватіста на мить завагався.
— Це все дрібниці! Що ж із того, що оголошено? Мої агенти могли помилитися. Всі знають твій голос, Філіппе. Чудовий голос оратора! Ти виступаєш із короткою промовою, одержуєш свої двадцять тисяч песо й відпливаєш за океан. Прекрасна перспектива! Треба бути справжнім дурнем, щоб відмовитись од такої пропозиції.
В кімнаті запала тиша. Полковник обійшов навколо стола, зміряв Філіппе важким поглядом. Неквапно вийняв із кобури пістолет, що холодно блиснув синюватою сталлю, недбало зважив його на руці.
— Даю на роздуми три хвилини, — байдужим тоном промовив Бракватіста.
На Філіппе глянуло вічко пістолетного дула.
Останні в житті три хвилини! Філіппе відвернувся до вікна. Там було синє-синє небо. По ньому ліниво пливла хмарина, неначе вітрило на морській гладіні. Дивлячись на хмаринку, яка в цю мить заполонила всю його увагу, він сказав коротко й скупо:
— Ні!
Бракватіста звів курок, підняв пістолет.
І раптом серед мертвої тиші сполохано задзвонив телефон. Полковник нервово схопив трубку і закричав роздратованим голосом, що він слухає. Хто йому дзвонить? З приймальної генерала Батіса? Припинити екзекуції над ув’язненим Россаріо? Карамба! В чому річ? Масовий страйк! Он воно що… Полковник тупо глянув на Філіппе. Якби телефон запізнився хоча б на кілька хвилин, він, Бракватіста, власноручно вирвав би язика й виколов очі цьому червоному дияволові. Всі дванадцять куль свого пістолета він ввігнав би в його голову. Він топтав би його тіло доти, доки воно не втратило б людської подоби.
Але Батіс злякався. Філіппе Россаріо залишиться живим.
— Ви чуєте, Філіппе, — нахилився над столом полковник. — Ви чуєте, Філіппе Россаріо? Уряд дарує вам життя, але запамятайте: в моєму пістолеті залишиться куля, яка буде чекати на вас. Все життя я буду носити цю кулю, Філіппе Россаріо… Все життя шукатиму зустрічі з вами…
…Бракватіста немов прокинувся від сну. Намацав пістолет. У нього була куля, яка чекала Філіппе Россаріо. Правда, він може випустити її зараз, у голову цього старого дурня. Але ні, ще рано. В Антоніо не стане сил чинити опір, він скаже більше, ніж колись сказав його син.
Свічки палахкотіли на повну силу. Темні кутки кімнати то глибшали, то випинали до світла свої гострі ребра. А за вікнами дрімала ніч, найнепроглядніша ніч, яку будь-коли бачив полковник Бракватіста.
Старий Антоніо швидко хрестився.
Себастьян Олів’єро сидів біля столу і пив коньяк. Монотонне кумкання жаб здавалося йому таємничим голосом грізної сельви, а чорні тіні поліцаїв, що чинили допит, — зловісними привидами. Тіні били старого Антоніо ногами, про щось питали його, щось доводили, в чомусь переконували. Старий падав на підлогу. Його підводили й знову били. Себастьян Олів’єро був до всього байдужий. На нього навалилася втома. Він заплющив очі й гнав од себе гнітючі думки.
Полковник Бракватіста поклав Себастьянові на плече руку.
— Алло, Себ! Цей, здається, вже готовий. Не сказав жодного слова.
— Вони мов дерев’яні, - кволо відповів комісар.
Надворі почулась голосна лайка. Хтось намагався прорватися в мерію. Але патруль не пропускав. На ґанку загупали кроки. Рвучко розчинилися двері — і до кімнати влетів Ганкаур. Волосся на ньому було скуйовджене, очі горіли недобрим вогнем. Велике смагляве тіло вилискувало від поту. Видно, Ганкаур біг багато кілометрів.
Він приніс недобру звістку про сутичку з людьми доктора Коельо. Ганкаур говорив сердитим голосом:
— Білі люди вбили людей апіака. Багато людей. Вони влаштували засідку в лісі й зустріли нас кулями.
Комісар розлютився. Він засипав індіянського вождя образливими словами. Схопивши Ганкаура за плечі, Себастьян несамовито закричав:
— Ти — підлий син сельви, виплодок ягуара й пантери! Якщо ти збираєшся ховатися за нашими спинами, я перший застрелю тебе, як собаку. Де твої воїни?
Ганкаур дивився на одутле обличчя комісара, на його вузенькі очі й чомусь думав про зустріч у лісі. Перед його зором ще й досі тремтіла гостренька борідка доктора Коельо. “П’єтро”, - лунало у його вухах. Він теж назвав його чудернацьким іменем “П’єтро”… А цей кричить і називає образливими словами.
— Замовчи, скажений дияволе!