— Що це за люди, батьку? Хто він, той полковник?
Але Антоніо бачив тільки свій палаючий дім і тільки про нього міг говорити. Вони запалили його з двох боків, і дах з пальмового листя зайнявся так, неначе в нього поцілила блискавка. Потім солдати вивели старого на вулицю. Ззаду лютував вогонь, і дерево маканілья плакало від жалю.
Мігель Россаріо торсав батька за плечі: хто ті солдати? Скільки їх? Чого вони приїхали в селище?
— Хіба я знаю? — шепотів старий. — Коли ми дістались до мерії, я ще чув, як плакала обпалена маканілья на нашому дворищі і ще бачив заграву над нашою хатиною. — Старий схопився за голову й затрясся в невтішному плачу. — Сину мій! — Антоніо раптом підняв голову і з жахом подивився в обличчя сина. — Вони прийдуть по тебе і вб’ють. Вони вже вирушили на ранчо Гуаяніто. — І охоплений якоюсь хвилею ясновидіння, старий заговорив із гарячковою поспішністю: — Весь їхній загін вирушив на ранчо Гуаяніто, щоб убити доктора Коельо і щоб убити тебе, сину мій. Вони говорили, що люди Ганкаура уб’ють білих чужинців… з корабля. І вони уб’ють тебе, мій дорогий Мігелю, тебе і нашого Філіппе. Тікаймо звідси. Я не пущу тебе більше в сельву.
Мігель стояв, немов заворожений, йому було ясно, що в селище прибули регулярні війська і доктору Коельо загрожує смертельна небезпека.
— Жоржі, Мартінес! Рятуйте доктора Коельо! — сказав Мігель товаришам. — Я поведу батька, а ви поспішайте на ранчо.
Хлопці щодуху подалися між деревами. За ними, підтримуючи під руки старого Антоніо, брів Мігель.
Ще за лечуа від ранчо Мігель почув стрілянину. Над лісом здіймалася заграва. Небо взялося кривавими смугами.
— Швидше, батьку!
Старий, задихаючись, схопився за груди й застогнав:
— Залиш мене, сину. Мені все одно не дожити до ранку. Біжи туди, де б’ються твої друзі. Біжи, сину…
Стрілянина почала вщухати. Поволі й небо втратило свої пурпурові барви, і тільки ніжно-рожеві стяги ще тремтіли над верхівками дерев.
Коли Мігель разом із батьком наблизився до ранчо Гуаяніто, пожежа вже вмирала в задимливому чаду.
Привидами виступили з-за дерев Жоржі й Мартінес. Вони теж спізнилися.
Мігель Россаріо запалив люльку й сів на повалену деревину. Відчай охопив його. Доктора Коельо немає більше на ранчо. Можливо, він убитий. Увесь загін теж, мабуть, знищено. І все це через нього.
— Мігелю, я знайшов в умовленому місці листа, — мовив тихо Мартінес. — Прочитай, брате, може, ми дізнаємося, що сталося із нашими друзями.
Мартінес, усе життя якого минуло в лісових нетрях, не знав грамоти. Він з побожною обережністю тримав папірець за самий кутик, наче боявся стерти написані на ньому літери. При світлі згасаючого вогню Мігель прочитав записку: доктор Коельо сповіщав усіх бійців загону про те, що ранчо оточують регулярні війська. Він покидає Гуаяніто й переносить свій штаб у Банановий гай. Усі бійці повинні поспішати до свого командира.
Селище смертників
Експедиція зійшла на берег уранці. Спустілий “Голіаф” сумно погойдувався біля причалу, ніби прощаючись із своїми пасажирами.
Благословенна будь, могутня Ріо-Оскуро! Прощавайте, рожеві світанки над туманистими плесами! Тропічні хащі поглинуть мандрівників, відгородять їх від сонця, від неба, від людей…
Зрештою, ні. Ще будуть люди. Ще буде прощання з ними. Останні потиски рук. Останні побажання щасливої дороги. Мандрівники зачаровано озираються навкруги. Ось вона, сельва, з її дивною красою і грізними таємницями.
Убогі хижі на бамбукових палях туляться біля самої води. Вони скидаються на голубники. Кудкудакання курей, хрюкання поросят, верескливий дитячий крик з ранку до вечора полохають тишу. Обличчя тубільців стомленні й байдужі.
— Вам кого треба, сеньйори? А, це ви з “Голіафа”?
ї знову втома на сірих обличчях, і знову байдужість.
Ідуть збирачі каучуку. Ідуть каучеро, в широких шароварах, у строкатих сорочках, в крислатих капелюхах. У кожного на плечі рушниця, при боці — тесак, яким надрубують дерева для збирання соку, та ше маленький гумовий мішечок. У ньому запас в’яленої риби. Хто вгадає свою долю? Може, зіб’ється нещасний каучеро зі стежки, і тоді гумова торбинка подарує йому ще три дні життя.
Не всіх убиває злий дух Курукіра. Щасливішим вдається повернутись у рідний дім. Це вони стоять біля своїх мізерних осель і дивляться на мандрівників з “Голіафа”, які простують зараз до будинку мерії.
— Ой, які ж худющі! — шепоче Олесь. Він ще ніколи не бачив таких злиднів. Хлопець вперше уздрів справжнє горе південноамериканських тропіків.
Крутояр іде поряд із сином і мовчить. Самсонов і Бунч теж мовчать. Перед ними стоять люди, голодні й обідрані, виснажені, з понівеченими душами, з усвідомленням змарнованого життя. Більшість із них — каучеро, збирачі каучуку. Цілими загонами вони заглиблюються в сельву, щоб заробити на їжу своїй родині, своїм опухлим від голоду малятам. З першим промінням сонця знедолені люди видираються на височенні каучукові дерева і, міцно прив’язавшись до стовбура, рубають кору своїми важкими мачете. По краплі збирають благодатний сік. П’ють затхлу болотяну воду і віддають свою кров ненажерливим москітам. У них немає грошей навіть на те, щоб купити благеньку москітеро- сітку, що захищає обличчя від жорстоких комах.
Із своїм незграбним тесаком збирач каучуку не раз вступатиме в поєдинок з ягуаром і пумою. Можливо, він здобуде перемогу й повісить над своїм шатром шкуру забитого звіра. Проте сельва пошле йому нові випробування.
Нещасний каучеро убив ягуара, але вночі хижа змія чушупі прокусить йому литку, і багатостраждальна душа покине його зморене тіло раніше, ніж мозок відгукнеться на біль.
Та коли він навіть вирветься з дрімучого лісу й хазяїн віддасть йому мізерний заробіток, навряд чи злидні залишать його. Грошей вистачить на кілька тижнів. Потім він візьме новий аванс і знову піде в сельву. Міцніше ліанів обплутає його чорна нужда. Щоб вирватись із її обіймів, він витрачатиме всі свої сили, аж поки смерть не перенесе його в царство вічного спокою.
Крутояр спинився. Важкою рукою показав на дивної будови хижки, до яких із вулиці вели приставні сходи.
— Тут мешкають тубільці, друзі мої. П’ять років тому, коли я вперше побував у Південній Америці, я познайомився з цими людьми. Частенько сюди забираються і білі трударі. Всі, кого безробіття вигнало з міст, хто ще вчора водив паровози й будував машини, сьогодні бере мачете й іде у сельву, в оцей триклятий тропічний ліс…
— Не кажіть так, Василю Івановичу! — добродушно заперечив Бунч. — Ліс не винний, він колись дасть людям великі багатства. Це незаперечно.
— Маєте рацію, Кириле Трохимовичу, є люди страшніші за сельву.
Мандрівники йдуть далі. Сонце вже підбилось високо й палить немилосердно. Хочеться знайти холодок і бодай на кілька хвилин дати спокій своїм натомленим ногам.
Але що це? Хтось гукає професора Крутояра?
— Ви гляньте, друзі, чи не Тумаяуа доганяє нас? — Професор з усмішкою на вустах дивиться на смаглявого хлопця, що біжить вулицею, розмахуючи рукою.
— О сеньйоре, як ви провели ніч на “Голіафі”? — ледве перевівши подих, питає Тумаяуа.
— Спасибі Тумаяуа, все гаразд. Звідки ти біжиш?
— Пабло сказав, що ви пішли шукати мерію. Ходімте зі мною, сеньйоре професор. — В очах юнака затамований біль. — Ходімте! Сеньйорі Ернестіні зовсім погано.
— А чим ми їй допоможемо, Тумаяуа? — розводить руками Бунч.
Індіянин хмуриться, але в його очах ще жевріють іскорки надії. Він не хоче вірити, що все втрачено. Він просить зайти в дім. Бідна сеньйора так страждає!..
Відмовити йому важко, та й узагалі, нащо відмовляти цьому добросердому юнакові, з яким, можливо, не раз ще доведеться мати справу в дикій сельві.
Зрідка озираючись, Тумаяуа крокує поперед своїх друзів. Здається, він не зовсім повірив у те, що сеньйор Крутояр і сеньйор Бунч погодилися піти з ним.
Поминувши кілька хижок, Тумаяуа спиняється. Мускулисті ноги легко виносять його на хиткий дерев’яний ґанок. Він просить сеньйорів трошки зачекати й зникає за полотняною запоною, яка править тут за двері.