Крутояр зиркнув на годинника, спохмурніло подивився на темну вулицю.
— Так, заговорились ми трішки, а Тумаяуа все нема.
Де той Тумаяуа? Обіцяв бути на світанку, зник загадково, чекай його. Крутояр заходить у халупу й одразу ж в очі йому впадає червоний вогник, — то палить, щойно прокинувшись, Бунч. Перемовляється з Самсоновим. Добре, що вони не сплять, треба порадитися. Крутояр засвічує свічку, виймає з рюкзака велику карту Ріо-Оскуро і запрошує всіх до столу.
Остання нарада перед важким походом. Як бути далі? Зараз, коли немає під ногами хисткої, - але ж якої надійної! — палуби “Голіафа”, коли не чути за стіною добродушного покашлювання милого Пабло, коли сельва підступила зо всіх боків і зеленими стінами одгородила їх від світу, тривога тоскно заповзає в груди й паралізує душу.
— Досі нам не вдалося знайти ніяких реальних слідів голландця, — каже професор, поклавши на карту свої широкі долоні. — Темнота, затурканість, злидні — але цього вистачає по всій трасі великих тропічних рік. Ми могли б і завтра з першим рейсовим пароплавом вернутися назад, а там переправитися літаком до Ріо-Анчо. Я хочу знати вашу думку, друзі мої!
Він наперед знає їхню думку і все ж таки ставить перед ними це важке запитання. Бунч теж кладе свої повні волохаті руки з коротенькими, мов сосиски, пальцями і удає дуже строгого. Несхитним, твердим тоном він говорить, що вони повинні йти тільки вперед. Тільки вперед! Що вони повинні дістатися до першого ж індіянського поселення і розпитати там про голландця. Лише індіяни глибинних районів могли б знати щось про Ван-Саунгейнлера.
Індіяни глибинних районів! Тобто найменш цивілізовані, найбільш ворожі до білої людини. Крутояр зважує в думці всі можливі варіанти такої подорожі: сутичка з червоношкірими, переслідування, поліцейські провокації… Справа не тільки ризикована, але й майже безнадійна.
— Чому ж безнадійна? — вигукує Самсонов, і подив проступає на його видовженому мужньому обличчі. — Якщо ми знайдемо друзів і якщо ці друзі простягнуть нам руку допомоги, ми можемо зробити більше, ніж сподівалися, — майже тріумфуючи, закінчує Самсонов.
Як йому все легко завжди уявляється, цьому запальному, милому Іллі Григоровичу! Крутояр хмурить чоло, стискає кулаки на карті, ніби хоче вичавити з неї потрібну відповідь.
І тут він знову бачить дивний вогник в очах Бунча, вже зовсім пробуджених від сну.
— А ви забули про нашого провідника й друга, — каже Бунч з важким сопінням, і вогники в його очах раптом переростають у сміхотливі спалахи. Бунч сміється, радіє, торжествує.
Справді — Тумаяуа! Загадковий тубілець, маленький ягуар з гнівними очима, згусток волі і природного розуму. Вони зовсім, зовсім не врахували того, що Тумаяуа — не тільки син цієї землі, але й син якогось племені. Де його плем’я? Хто його батьки, його родичі, його воїни, що могли б разом з юнаком стати пліч-о-пліч у виборюванні правди?
І ось у цю мить, наче почувши Бунчеві слова, Тумаяуа виринає з синього мороку передсвітання. Хисткою тінню прокрадається з вулиці, нечутно, як лісовий звір, збігає по дерев’яних сходах і стає на порозі хижі.
Хвилина мовчанки, хвилина напруженого, радісного обміну поглядами, звірення думок, звірення сердець.
— Дорогий Тумаяуа! — бере хлопця за голі тремтливо напружені плечі Крутояр. — Ми чекаємо на тебе.
— Тумаяуа додержав свого слова, — мовить з порога індіянин.
— Ми хочемо спитати тебе, Тумаяуа, де живуть твої родичі? Ти не міг би провести нас до свого селища? Ми хочемо познайомитися з твоїм батьком і твоїми братами.
Індіянину приємно чути ці слова. Він схиляє голову на знак подяки за увагу до його роду і коротко пояснює, що селище арекуна лежить за великими болотами. Він може повести туди добрих естрангейро. Його батько, великий Палехо, син безсмертного Япу — вождь усього племені. Його поважають усі арекуна по річці Пекеньо і її притоках. Коли до них приходять розбійники апіака, арекуни вибирають вождя Палехо своїм командиром. Вождь Палехо один має право носити шкуру ягуара і прикрашати собі голову трьома перами золотокрилої арари.
— Твій батько допоможе нам? — перебив юнака Крутояр.
Запитання це захопило Тумаяуа зненацька, але він одразу ж опанував себе і, стримано посміхнувшись, відповів:
— Мій батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, дружить із добрими духами лісу і з добрими духами води! — Він навіть змовк, задумливо подивився на головату тінь Бунча, що погойдувалась перед ним на стіні. — Мій батько дасть вам воїнів і відкриє перед вами всі таємниці сельви.
Крутояр підвівся, підійшов до вікна й окинув поглядом вулицю, огорнуту сизою вранішньою імлою. Потім різко повернувся до індіянина.
— Спасибі, Тумаяуа! — Він щиро обняв юнака за плечі і притиснув до себе. — Тоді ми будемо збиратися в дорогу. Ти поведеш нас, гаразд?
— Тумаяуа поведе добрих естрангейро, — скромно і водночас з нотками урочистості мовив індіянин. — А зараз Тумаяуа хоче відпочити.
Посланець північних братів
Люди доктора Коельо лежали в густих бананових хащах і стежили за дорогою, яка виходила з лісу.
Сельва дрімала в сизому мареві. Високі дерева, густо переплетені ліанами, наче грізна сторожа, обступили широку галявину.
Бійці скупо перекидалися словами, хтось мугикав пісеньку. Трохи оддалік, під розлогим деревом, відбувалася нарада.
Доктор Коельо, з забинтованою головою, крокуючи по галявині, слухав високого чорнявого чоловіка в строкатій ковбойці. Це був той самий Філіппе Россаріо, перед яким доктор почувався досі винним. І не тільки почувався. Він пообіцяв своїм людям наслухатися до слів братів-комуністів, вони мусять діяти тільки разом. Але зараз, зустрівшись з Філіппе, доктор знову відчув бажання відстоювати своє. Філіппе вимагав рішучих дій, Філіппе привіз план загального повстання проти диктатора. Але ж це означатиме знову кров, кров і кров. Господи, як йому бути, старому доктору Коельо? Хто ж із них має рацію?
Так, в душі доктор Коельо відчував свою вину. Він визнав цю вину перед своїми бійцями. Даремно він не послухався тоді Філіппе Россаріо, ще тоді, як Чорний Себастьян зачаївся у себе в селищі. Все було б тепер зовсім інакше.
Він пам’ятає: цей запальний енергійний чоловік з’явився на ранчо Гуаяніто перед самим смерком. Він сказав, що його прислав робітничий центр опору з нафтових промислів Бакарайбо для налагодження зв’язку з “лісовими волонтерами” верхів’я Ріо-Оскуро. За підшивкою капелюха в нього була маленька записочка, яка засвідчувала його особу.
Він поцікавився справами загону: чи не збираються партизани ударити на поліцейські пости Себастьяна Олів’єро?
Саме в цей час розвідники повідомили доктора про прибуття загону полковника Бракватісти.
— Я бачив їх, — сказав Філіппе Россаріо. — Шість вертольотів. Вони спустилися біля головного причалу на Ріо-Оскуро.
Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.