Выбрать главу

Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми.

Він так і сказав: “Ні бог, ні власна совість не дозволять мені ризикувати життям моїх хлопців”.

Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.

І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він міг відповісти йому?

Так, Філіппе говорив гірку правду. Бій вони фактична програли. Ще й як програли! Якби не “атака” свиней, отих розшаленілих вепрів, ще хтозна, чи стояли б вони зараз тут усі гуртом. Цей бій багато чому навчив доктора. І все ж таки його схильна до вічної нерішучості душа чіплялася за старі канони, жахалася відкритого бою, сміливого наступу.

Філіппе все більше гарячкував:

— Та доки ж ми будемо відсиджуватися по лісах? Сеньйоре доктор, зрозумійте, ще великий Карл Маркс говорив: Паризька комуна загинула тому, що вона оборонялася, а не наступала. Невже ті мудрі слова не дійдуть до вашого серця? І потім останній ваш бій… Це ж дивацька річ, сеньйоре доктор! Бій свиней з парашутистами! Звичайно, в аналах історії він лишиться, як досить неординарне явище, як дикий вибрик природи, яка самим своїм нутром відчула правоту нашої справи і стала на наш захист. — Філіппе усміхнувся кутиками вуст, важко зітхнув. — Але сподіватися на те, що якісь свині завжди будуть поспішати нам на поміч, повірте, докторе, це смішно. Це просто безглуздя.

— Та перестаньте ви шпигати мене тими свиньми, — обурився доктор Коельо.

— Я не маю нічого проти свиней, які атакували зарозумілих бовдурів із президентського парашутного полку, — знову не втримався од усмішки Філіппе Россаріо. — Бог з ними, з тими свиньми і вепрами.

— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.

— Ні, сеньйоре, це ви зрозумійте мене. Ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом гарних, темних, як ніч, очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.

“Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів”.

Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.

— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, а надто в нашій глухій нещасній країні. Погляньте, до чого призвела пасивність президента Матаразо. Він теж над усе боявся громадянської війни. Він теж побоявся закликати до зброї робітників, а коли генерали зажадали від нього розброєння тих загонів, які вже стихійно виникли на окремих заводах, то дав на це згоду.

— Справді… я знаю, що Матаразо хотів уникнути кровопролиття, — кволо заперечив Коельо.

Філіппе Россаріо шанував і любив чесного, самовідданого й душевного Матаразо. В дні, що передували путчу, він застерігав президента Матаразо: треба діяти негайно! Треба створити Червону гвардію! Треба вчитися в росіян!

— Якби ми мали бодай двісті тисяч червоногвардійдів, хунта не виповзла б із своїх лігвищ. Тільки наступ гарантує перемогу над підлими вбивцями. І сьогодні ви повторили помилку Матаразо, дорогий мій докторе! За помилку Матаразо наклало головою триста тисяч наших друзів. За вашу помилку, любий Коельо, — десять.

Доктор опустив голову. Десять бійців! Він загубив десять бійців! Тепер від нього вимагають нової крові, смертей, мук…

Годі, вирішено! Вони будуть збирати сили і готуватися до загального виступу. Хто знає, може, ще вдасться змусити тирана до безбройної капітуляції.

Філіппе Россаріо в безпорадності розвів руками. Чи ж варто сперечатися з старим? Він надто зжився з своїми уявленнями про “доброту й справедливість”, надто засліплений ілюзіями. Але Россаріо знав, що настане час, коли саме життя примусить доктора Коельо відгукнутись на заклик комуністів. І тоді вони ще вдарять разом на ворога…

Згадали російських мандрівників. Россаріо сказав, що в столиці давно вже знають про їхнє просування. Багато писалося в газетах, навіть були виступи в парламенті. Ніхто не втямить, чому сміливий голландець ховається в сельві, чому він закликав людство до рішучого втручання в діла республіки.

Доктор Коельо ставився до цієї справи трохи скептично. Ось уже понад рік він живе в нетрях Ріо-Оскуро, а нічого не чув про Ван-Саунгейнлера…

— Поліцейське управління пустило чутку, буцімто це діло ваших рук, — сказав Россаріо.

— Мої руки цілком підзвітні моїй голові, - сухо пожартував Коельо.

— Але ви маєте ще й серце, докторе. І серце мусило б почути голос сміливої людини. — Філіппе примружився до безхмарного неба. — Інколи ми виглядаємо дощову хмару з півночі, а вона приходить зі сходу.

— Ви певні, що росіяни принесуть дощову хмару?

— Більше того, докторе. Це буде гроза, благодатна й свіжа. Вони розкажуть світові правду, яка може схитнути трон маленького тирана. Об’єктивне свідчення славнозвісного вченого, погляд за куліси кривавого балагана…

Доктор Коельо згоден з ним. Треба вступити в контакт з професором і запропонувати йому свої послуги. Навіть охорону. Можна виділити для цього третій загін з селища Мокоа. Доктор Коельо готовий віддати наказ. Рука його тягнеться до кишені з олівцем і блокнотом. Але раптом він помічає заперечливий жест Філіппе Россарю. Філіппе проти? Так, Філіппе рішуче проти. Філіппе пояснює, що радянські люди можуть лише співчувати волонтерам, однак вони нізащо не втручатимуться в боротьбу і не приймуть допомоги повстанців, щоб не наражатися на конфлікт з урядом. Головна гарантія їхньої безпеки — мандат Організації Об’єднаних Націй. Генерал Батіс згодився визнати його. Визнати і підтримати своїми урядовими діями. Отже, росіяни не можуть зробити ані кроку, який міг би бути розцінений чи витлумачений поліцією, як дії проти “законного уряду” генерала Батіса. І тому ми не повинні втягувати росіян в нашу політичну боротьбу. Вона поставить хрест на всій їхній місії і зрештою загубить їх. Чорний Себастьян тільки й чекає такої нагоди.

— Ваша правда, сеньйоре Россаріо, — погоджується доктор Коельо. — Але все ж таки з нашого боку було б злочином лишатися цілком безсторонніми. Ви уявляєте, безсторонніми до наших друзів!

— То що ж ви пропонуєте?

— Бути там, де й вони.

— Це непросто, але в принципі…

— Ввійти з ними в неофіційний контакт, щоб, принаймні, знати, чого вони прагнуть?

— Це відомо. Боки розшукують сліди сміливого голландця Ван-Саунгейнлера. І разом з тими слідами — сліди загиблого племені, яке мешкало в районі гори Комо. Але вступати з ними в контакт… боюсь, що це занадто ризиковано, докторе Коельо.

— Тепер уже, бачу, ви, комуніст, починаєте боятися! — іронічно кинув доктор Коельо,

— Не боятися, а бути обережним. Заради нас і заради цих благородних людей. — Філіппе Россаріо починав дратуватися, вічні хитання доктора Коельо доводили його до останньої межі терпіння. — Вся ця балачка стає зайвою, докторе Коельо. Давайте точно з’ясуємо, що ми повинні робити.

- Ми повинні стежити за ними, стежити за кожним їхнім кроком. Якщо Себастьян Олів’єро спробує вчинити якусь підлість, то доведеться зашкодити йому.

За деревами чути голоси, тупіт ніг, тріщать кущі, іржуть коні. Гурт бійців виходить на галявину. Серед них — Мігель і Антоніо. Син і батько, змучені, обірвані, з блідими обличчями і запалими гарячковими очима. Мігель ходив у розвідку і мав розпитати про долю “Віргінії”…

Доктор Коельо серцем чує, що він не приніс йому нічого втішного, і тому жде рапорту з нахмуреним і суворим лицем.