— Так от чому у тебе завжди бракує горішнього ґудзика на сорочках, — весело засміявся Самсонов і рушив під тент.
Небо на заході швидко червоніло. Сонце розтоплювалося у кривавій імлі і, втративши свої обриси, перетворювалося на дивовижну багряну брилу.
В повітрі посвіжішало. Наставав тропічний вечір.
Олесь повернувся спиною до річки, сперся ліктями на борт і очима окинув кораблик. Під брезентовим тентом у гамаку сидів Бунч. Біля нього в плетеному кріслі батько гортав газети і щось швидко записував у блокнот. Ці газети йому пощастило роздобути уранці в одному селищі у місцевого священика, і вони одразу насторожили й стурбували його. Він показував їх Бунчу, щось говорив йому, потім знову й знову перечитував.
Олесь перевів погляд на капітанську рубку. Білі стіни палубних надбудов рожевіли в сонячних променях. Сухорлява постать Пабло чітко вирізнялася на тлі неба. Капітан вів корабель на захід, за сонцем.
Раптом різкий гудок розітнув річкову тишу. Недалеко від “Голіафа” Олесь побачив пасажирське судно, біле, охайне з різко окресленою ватерлінією.
“Мабуть, рейсовий корабель розвозить робітників каучукових плантацій”, - подумав він.
Капітан Пабло дав довгі сирени й застопорив машину. Під кормою завирувала вода, важка хвиля вдарила з лівого борту, й “Голіаф” якось боком, ніби налякане звірятко, став наближатись до гордовитого красеня.
Корабель спинився. Це був двох’ярусний пароплав із просторою палубою, геть забитою пасажирами, клунками та громіздкими тюками. Корабель віз велику партію робітників каучукових плантацій — каучеро. З сім’ями й мізерним скарбом збирачі каучуку переїжджали на нові місця. Обличчя їхні були виснажені, темні, вилицюваті. На палубі повзали малюки, череваті, галасливі, неначе сліпі кошенята. Олесь мимоволі звернув погляд на одного хлопчика, який з натужним криком сіпав матір за спідницю. Діставши добрячого ляпаса, дитина підвелась на криві ніжки, підійшла до клітки з курми, що висіла тут же на стіні, й почала завзято штрикати в щілину паличкою.
Трохи оддалїк стояла молода пара — мулат і мулатка. Молодий робітник у крислатому сомбреро награвав на гітарі, дівчина співала щось надто вже тужливе й монотонне.
— Картина горя й злиднів, — похмуро констатував Самсонов, підходячи до Олеся. Географа глибоко вразила велична, гордовита краса корабля, який так раптом з’явився посеред річки, і вся убогість отого галасливого людського мурашника на палубі.
Пабло щось кричав капітанові, висунувшись із маленького віконця. Капітан зустрічного корабля, жваво жестикулюючи, відповідав йому. Показував рукою на корму і повторював дивне коротке слово:
— Апіака! Апіака!
— Про що вони там перемовляються? — насторожився Самсонов.
— Давайте послухаємо…
Олесь потягнув його за рукав до капітанського містка.
— Ходімо ближче, — сказав занепокоєно. — Ходімо, вони говорять щось недобре.
Спинившись біля містка, Олесь, нарешті, вловив кілька слів із того, що вигукував незнайомий капітан, і швидко став переказувати їх зміст Самсонову:
— Він каже, що вище по річці з’явились люди апіака. Це, мабуть, дикунське плем’я. Багато поліції І солдат. Обшукували корабель. Забрали двох пасажирів…
Самсонов роззявив рота, хотів про щось запитати хлопця, але той нетерпляче махнув рукою.
— Тс-с! Ось він говорить знову. Так, так… З’явились загони доктора… Розумієте, з’явились якісь загони. Поліція когось пильно шукає.
Над пароплавом здійнялася біла хмаринка, гучний верескливий звук різонув надвечірню тишу. Ожили лопаті. Заграли піняві буруни. Біле громаддя пропливло перед Олесевими очима.
— А хай йому! — пожвавішав раптом Самсонов. — Чого це ми з тобою, хлопче, похнюпили носи? У капітанів свої клопоти, у нас свої.
Він жестом натренованого спортсмена розкинув широко руки, потім підняв їх угору і на мить задивився на небо.
— Ех, чуже небо, Олесику-Телесику, чужа земля!
— Матеріальний світ скрізь однаковий, — відповів тоном дорослої людини Олесь і цим несподіваним висновком так розсмішив Самсонова, що той аж за боки взявся.
— Слухай, вчений муже, — схопив він хлопця за плечі. — Розкрий мені таємницю: де ти набрався такої мудрості? Може, вчився у древнього Авіценни? Чи твоїм учителем був наш славнозвісний Михайло Ломоносов? Ні, ні, ти не крийся. “Матеріальний світ скрізь однаковий”, - з перебільшеною урочистістю повторив він Олесеву фразу і знову голосно засміявся.
— Де я вчився, Ілля Григорович, немає значення. Зате я не такий хвалько, як ви. І не такий боягуз. Так, так, боягуз. Ви тільки вмієте глузувати з мене.
Самсонов ухопив хлопця за плечі й рвучко обкрутив навколо себе.
— Великий і премудрий Арістотелю, не гнівайся на свого вірного раба, — зареготав він. — Дивися, провидцю, дивися краще. Ти вже перестав бути людиною. Ти став сонцем мудрості, навколо якого обертається нікчемна планета темноти й забобонів. Не відштовхуй її від себе; о премудрий Архімеде! Не позбавляй її свого життєдайного світла! Будь щедрим і великодушним.
Хитрувато-скорботне обличчя Самсонова, швидке бубоніння, ритуальні жести так розсмішили Олеся, що він не втримався й голосно зареготав.
— От і все, сонце мого життя, Олесику-Телесику, — заговорив спокійніше, але все ще з нотками прихованого гумору Самсонов. — Я повідомляю професора, що науково-інтелектуальний потенціал експедиції збільшився па одну розумну голову. Згода?
— Згода, Ілля Григорович! — примирливо сказав Олесь.
Цієї миті капітан Пабло, висунувшись із своєї рубки, гукнув до Самсонова й Олеся:
— Сеньйори! Ходіть-но сюди!
Вони піднялися по крутому трапу, і капітан, не знімаючи руки із стерна, сказав притишеним таємничим голосом:
— Даруйте, сеньйори, але я б не радив вам зчиняти галас перед заходом сонця. Не думайте, що старий Пабло забобонний дурень. Але краще бути обережним…
— Ми можемо нашкодити комусь своїм сміхом? — здивувався Олесь.
— Не треба спокушати долю, сеньйори, — промовив Пабло, ніби соромлячись свого застереження. — В сельві не заведено сміятись перед смерком. Індіяни кажуть, що сміх дратує злого духа Курукіру. Чого тільки не буває в сельві! Краще пливти тихо, без гомону, сеньйори!
Він заклопотано втупився в далечінь річки. Самсонов поклав Олесеві на плече руку і задумливо сказав:
— Ходімо, Телесику! Сеньйор Пабло має рацію. Не будемо спокушати долю. — І коли вони спустились на палубу, додав тихо: — І не будемо дратувати капітана. Зрештою, він непоганий чолов’яга.
“До сеньйора президента республіки…”
З самого ранку на кораблі панує тиша і тривога. Чути тільки, як глухо туркоче в трюмі мотор та час від часу з капітанської рубки долинає покашлювання капітана Пабло. Старий безперервно смалить люльку І втомленим, байдужим поглядом тягнеться в далечінь. Хто б міг подумати, що в цьому засушеному, видубленому на сонці тілі стільки рішучості й упертості!
О, вранці він показав себе! Вранці “Голіаф” пришвартувався до маленького причалу, і почалося завантаження його трюмів пальним і провізією. З’явилося двоє поліцейських з містечка, що сіріло сонними будиночками поміж кущами агави. Згодом придибав високий, сутулуватий, з непокритою головою падре в чорній сутані. Опецькуватий, із запухлими від сну очима поліцай сказав, що він комісар селища і просить показати йому “седулу”. Яку “седулу”? Хіба сеньйори не знають законів республіки? Він змушений затримати їх і під конвоєм відправити в столицю. При цих словах товстун переможно глянув на падре і для солідності засунув свої руки під туго затягнутий на череві пояс. “Седула” — це особисте посвідчення для кожного, хто перебуває на території республіки, це — закон життя і порядку. Без “седули” людина не може жити, як без повітря. Поліцай широко розправив плечі і гучно втягнув у легені прохолодне, приємне повітря, ніби бажаючи показати, як добре, коли людина може дихати, і як прикро буває, коли їй не дають на те права. А от чи мають таке право мандрівники?..