— Що ви розумієте під вдалими? — спитав я, відчуваючи, як у мене з жаху холонуть ноги.
Гобсон криво посміхнувся. Йому було просто дивно, що є люди, котрим невтямки така звичайна річ. Хіба не ясно, що можуть бути голови з маленьких індіян і з дорослих, жіночі голови й чоловічі, препаровані вдало й невдало.
Він спокійно відклав убік сигару й потягнувся рукою до мішка, який лежав неподалік од входу в хижу. Я вжахнувся при одній думці, що поруч мене, за якихось два-три кроки лежали голови, людські голови, з очима й носами, голови, відрізані від тулубів і засушені на продаж.
Гобсон вправним рухом розв’язав мішок, взяв його за гузирі й потягнув угору. Отак, знаєте, сеньйоре президент, зовсім просто й дуже делікатно потягнув самими кінчиками пальців. Щось глухо заторохкотіло, вдарилось об підлогу, і я побачив голови.
Спочатку мені здалося, що Гобсон пожартував. Переді мною лежали маленькі кульки, завбільшки з кулак, схожі в напівтемній кімнаті на невеличкі гумові м’ячі. Я подався всім тілом уперед. Я хотів пересвідчитись, що все це справді жарт, недобрий, жорстокий жарт. Мимоволі моя рука торкнулась до однієї з голів, і я, мов опечений, відсмикнув її назад.
— Годі-бо, не бійтеся! — зареготав Гобсон, пихкаючи димом сигари. — Вони не кусаються.
Він узяв одну з голівок за довге чорне волосся і підняв на рівень моїх очей.
Майже не володіючи собою, я дивився на страшний експонат. Ось що лишилося від людини, від живої людини, яка дивилася на небо, раділа сонцю, кохала, ненавиділа, мріяла, сподівалася… Вираз суму й страждання відбився на мертвому обличчі, від чого голівка ще більше нагадувала справжню живу голову. Рот і очі її були прошиті грубими нитками. Гобсон коротко пояснив, що в цьому є певний сенс. Адже індіяни вважають, що душа забитого може прийти до воїна, який відрубав голову, і жорстоко помститись йому. Щоб запобігти цьому, індіяни прошивають очі та вуста й, отже, закривають душі вихід назовні.
Дивлячись на темно-брунатну кульку в руці вампіра, я нічого не бачив. Власне, ні, я бачив. Я бачив жорстокість ситих і цікавість нудьгуючих, я бачив ваш уряд, сеньйоре президент, вашу поліцію, яка потурає звірствам, справжню ціну вашим законам і вашій демагогічній балаканині, котрою ви прикриваєте свою бездушність.
Своїм листом я не хочу вселити у ваше серце вбивчу й невідрадну думку про те, що народ вашої країни здичавів до краю, що дикі індіяни й справді такі жорстокі й підступні бестії, для яких єдиним виправним засобом могла б бути куля. Ні, шановний сеньйоре, люди вашої країни — добросердечні й гідні кращої долі, їх примушують убивати. Ви самі знаєте, що білі негідники, такі, як Гобсон і його друзі, нацьковують одне індіянське плем’я на інше. Вам повинно бути відомо, що, роздуваючи ворожнечу між племенами, гобсони постачають зброю одним індіянам і не дають її іншим.
Не проклинайте тубільців, сеньйоре! Шукайте злочинців ближче до вашого дому. Тільки швидше, бо в народу може урватися терпець.
Жорстокість породжує жорстокість, сеньйоре президент. На убивство відповідають убивствами.
Не спокушайте людського терпіння. Всьому є край, ви це знаєте.
Ви, певно, краще за мене знаєте історію вашої республіки, історію вашого континенту. Але я все ж таки нагадаю, що це була грізна історія і що більшість її сторінок написана кров’ю. Пам’ятаєте повстання індіян у Гран-Пахональї? Мужній Тасулінчі підняв тоді всі племена по річці Укаялі й рушив од верхів’я до гирла, чинячи жорстоку помсту за знущання, яких зазнали мешканці цих районів від білих гасієндадо. Протягом двохсот кілометрів більшість гасієндадо була знищена, і тільки небагатьом кровопивцям вдалося утекти в міста під охорону поліції і війська.
Я б не хотів, сеньйоре президент, щоб жорстокість недалекоглядних і бедушних людей примусила вітер історії перегорнути назад оті криваві сторінки.
Колись, під час нашого першого знайомства в Лондоні, ви говорили мені, що збираєтесь присвятити своє життя боротьбі за оновлення вашої країни. Це було одразу ж після розгрому нацистської тиранії. Вас, як і мене, запалювали гуманні ідеї прогресу. Але за роки, що минули відтоді, ви навчилися інакше дивитися на світ. Ваші ідеали тепер підкріплені зброєю, ваша зброя служить найгіршим ідеалам.
То чому ж, спитаєте ви, я пишу цього листа?
Старий ідеаліст і старий мрійник, я не втратив віри в людей. Так, я вірю, що за найгірших умов десь в глибині душі ви все ж таки залишилися колишнім майором Батісом, колишнім волонтером і солдатом антинацистської коаліції. Я хочу сподіватися, що у вашім серці ще збереглися спогади про минуле. З об’єктивністю, гідною цивілізованої людини, ви мусите озирнутися на пройдений шлях і засудити помилки, вчинені вами особисто і вашою адміністрацією.
Залишаюся з любов’ю до вашої землі.
Доктор ВАН-САУНГЕЙНЛЕР”
Тиша. Мовчання. Синюваті пелюстки вогню нагийаібть до землі свої кволі спинки. Пітьма чорною стіною зводиться навколо. Бунч бере з професорових рук листа, пробігає очима по незрозумілих, написаних іспанською мовою, рядках, гірко похитує головою. Лист! Ні, не лист! Справжнє послання, справжній маніфест протесту й боротьби, під яким підписався б перший-ліпший чесний громадянин світу і під яким вони, радянські люди, звичайно, вже давно поставили свої підписи.
Але що ж далі? Тепер немає сумніву, що вони йдуть по сліду “сміливого голландця”, він десь близько, він поруч, у цій сельві, за стінами цього дому. Ховається від переслідування, бореться з поліцією кривавого диктатора.
— А може, Ван-Саунгейнлер вбитий? — міркує вголос Бунч, все ще тримаючи в руках товстий зшиток.
— Можливо, — погоджується Крутояр.
- Із радіовідозвою звернулися його друзі, а не він?
— Гадати важко, Кириле Трохимовичу. У всякому разі, наукова таємниця повертається до нас своєю зловісною політичною стороною. Відступати пізно. Радіограма сповістила світ про злочин, про масове винищення людей. Не думаю, щоб це стосувалося стародавньої історії. Древня стежка інків сплелася з кривавими дорогами сучасності.
— Значить, ми, Василю Івановичу, вже не стільки шукаємо голландця, скільки прагнемо розкрити трагедію країни?
— Все разом, Кириле Трохимовичу. І голландець, і древні інки, і трагедія країни. За все ми тепер відповідаємо, все мусимо взнати і побачити на власні очі. Доки ми в змозі йти наміченим шляхом, ми будемо йти.
Крутояр втомлено прикрив повіки. Тепла, заколисуюча пітьма огорнула його тіло. “Ми будемо йти… Пізно відступати…” Голова його важко впала на груди, все тіло обм’якло, нахилилося до вогню.
І раптом щось ніби штовхнуло професора зсередини.
Втомлені очі оббігли галявину. В ту ж мить Крутояр побачив Тумаяуа. Індіянин, що стояв досі на чатах, зірвав з плеча рушницю і, пригнувшись, побіг у пітьму.
“Хай умре тиран!”
Нелегко пробиратися через сельву великому загонові. Та уявіть собі на мить долю двох сміливців, які зважилися кинути виклик жорстоким нетрям. Вони йдуть безкрайнім зеленим океаном, кожної хвилини сподіваючись нападу, кожної миті готові до двобою не на життя, а на смерть. Вони йдуть, втративши лік часу, обминаючи грузькі болота, колючі непролазні чагарі.
Орнандо та Мігель Россаріо пробиралися сельвою до селища Курумба, де сподівались зустріти таємничого посланця від закордонного революційного центру. Їхні мандри затягнулись. У селищі арекуна вони дізналися про білих людей, яких на світанку повів до Курумба сам вождь Палехо. Індіяни розповіли їм також про те, що пізніше в селище вдерлись воїни апіака на чолі з Ганкауром. Ганкаур переслідував білих сеньйорів. Орнандо й Мігель Россаріо одразу зрозуміли, що над загоном професора Крутояра нависла смертельна небезпека. Молоді люди помчали на конях услід за переслідувачами, маючи намір бодай чимось допомогти мандрівникам. Але їхнє втручання виявилося зайвим. Ганкаур з невідомих причин припинив гонитву і з півдороги повернувся в сельву, щез у нетрях безслідно.