Тепер шлях до селища Курумба був вільний. Посланці Коельо, промайнувши рівнину, залишили в умовленому місці коней, перев’ючили на себе все, що треба для дороги, і рушили лісовими нетрями.
Друга ніч застала їх у пущі. Орнандо, присвічуючи ліхтариком, вів свого друга йому одному відомою стежкою.
Опівночі вони дісталися самотнього ранчо. Орнандо, побачив між деревами відблиски багаття, наказав Мігелю Россаріо зачекати його.
— Якщо це поліція сеньйора Олів’єро, доведеться йти далі, - сказав він пошепки. — Зараз я все розвідаю.
Він підкрався до загорожі, пильно оглянув двір. У цю мить зрадливий тріск гілки під його ногою насторожив індіянина-вартового. Той, тримаючи напоготові рушницю, ступив йому назустріч.
Тепер Тумаяуа й Орнандо дивились і не впізнавали один одного.
Індіянин дивився на непроханого гостя й чекав. Орнандо теж чекав. Дві рушниці були ладні кожної миті випустити кулі. Тільки ніч і зорі на байдужому небі мовчазно стежили за цим поєдинком.
Орнандо скосив очі на ранчо й побачив біля вогнища білих людей. Це, безперечно, були іноземці. Щоб не стати жертвою безглуздої випадковості, Орнандо блискавично впав на землю і неголосно закричав:
— Хай умре тиран!
— Воля й життяі — відгукнувся умовним гаслом Тумаяуа.
Тумаяуа й Орнандо підвелися з землі й наблизилися до багаття. Світло вогнища осяяло дві такі несхожі зовні постаті: майже голого темно-брунатного індіянина і зодягненого в сірий костюм креола. Нервове тремтіння ще вчувалося в голосі Орнандо, коли він промовив:
— Привіт, Тумаяуа.
— Добридень, Орнандо!
І вони обнялися, обнялися так міцно, як можуть обнятися лише великі друзі і справжні воїни.
Їх оточили мандрівники.
Побачивши Крутояра, Орнандо обережно відступив назад і, ніби впізнаючи в ньому когось далекого й знайомого, спитав:
— Ви… ви хто?
— Ми — радянські мандрівники, сеньйоре.
В очах молодого повстанця спалахнула радість. Але він стримав перший порив і промовив ввічливо:
— До вас я мав би звернутися з іншим привітанням, сеньйоре, але в наші суворі часи доводиться забувати про вимоги етикету.
— Запевняю вас, — відповів йому з почуттям щиросердої прихильності Крутояр, — що в цих словах я знаходжу не менше втіхи, ніж ви і ваші мужні вільнолюбні друзі.
— Звідки ви знаєте про моїх друзів?
— Я знаю, що в цій країні всі чесні люди — друзі свободи. — Крутояр ступив крок до креола й потиснув йому руку. — Вітаю вас щиро!
— Я не сам, — сказав Орнандо. — Мій товариш залишився у лісі, а я пішов на розвідку. Зачекайте, я зараз покличу його.
Через кілька хвилин він повернувся в супроводі Мігеля Россаріо. Той на знак привітання вклонився, підійшов до Крутояра й промовив:
— Я чув про вас, сеньйоре професор. Ви і ваші друзі поставили перед собою благородну мету. В нашій країні чесні люди завжди допоможуть і підтримають вас.
У багаття підкинули гілля, і вогонь, ніби зрадівши появі гостей, запалахкотів на повну силу. Рожевий відблиск упав на стовбури дерев, що оточували ранчо.
Орнандо відвів Тумаяуа вбік і став розпитувати про свою сестру. Вислухавши сумну розповідь про смерть сеньйори Ернестіни, молодий креол в глибокій зажурі опустив голову.
Індіянин поклав йому на плече руку, з дружньою теплотою сказав:
— Не сумуй, друже. Ти завжди вчив мене бути мужнім. Краще вислухай мене. Я ніс у селище Курумба до одноокого Артуро наказ сеньйори Ернестіни. Перед смертю вона покликала мене до себе в каюту і звеліла запам’ятати такі слова: “Вільні люди мають запалити вогонь на вершині Комо в ніч святого духа Кахуньї”.
— В ніч святого духа Кахуньї, - монотонним голосом повторив Орнандо. І враз підняв голову. — В ніч святого духа?.. Що ти говориш? Пригадай краще, Тумаяуа. Ніч святого духа через два дні. Може, ти помиляєшся?
— Тумаяуа пам’ятає слова сеньйори Ернестіни.
— Тоді ми будь-що повинні негайно повідомити людей в селищі Курумба, щоб вони піднялись на гору Комо.
Тумаяуа тільки безпорадно знизав плечима. Він нічим не міг зарадити справі. Якщо треба, він хоч зараз піде сам через сельву до селища Курумба.
Орнандо важко зітхнув. Одному йти не можна. Сельва надто жорстока. Загубивши своє життя, він цим не допоможе друзям.
А звістку треба передати якомога швидше. Від неї залежить доля республіки. Мають знати, коли мужній син генерала Матаразо прибуде з-за моря, коли піднімуться всі трударі, всі чесні люди країни, всі ті, хто вірить у щасливий день свободи і миру.
— З першими променями сонця ми понесемо сигнал до Курумба, — твердо мовив Орнандо. — А ти, Тумаяуа, підеш з росіянами.
Він наблизився до Крутояра. Професор, згорбившись, куняв біля вогню.
— Я потурбую вас, сеньйоре, — сказав з властивою йому ґречністю Орнандо. — Тільки-но Тумаяуа розповів мені про дивну пригоду, яка сталася з вами в німецькому селищі. Яким чином ви туди потрапили? Велике щастя, що ви вирвалися звідти живими.
- І ще більше щастя, що ми там побували, — струшуючи з себе рештки сну, сказав Крутояр. — В цьому німецькому поселенні затаїлася страшна змія. Я мушу передати вам звістку від одного німецького друга. — Він важко зітхнув. — Досі не можу прийти до тями після того, що ми почули.
І виклав усе: про професора Ортеля, про його лабораторію, про страхітливі плани створення нової ядерної чи якої там ще бомби. Цей німець у своїх сатанинських планах не відмовляється від дурисвітських замірів Гітлера, він мріє про світове панування. Звичайно, ідиотизм! Але, якщо добре подумати, отакий безумець, як Ортель, може загубити сотні мільйонів людей.
- І що ж робити? — зі страхом запитав Орнандо. — Проти новітньої ядерної зброї ми безсилі.
— Зброї ще немає. Її треба знищити, доки вона не з’явилася, — з холодною рішучістю промовив Крутояр. — І це маєте зробити ви! Тільки ви!
— Яким чином?
— Перемогою вашої демократії, вашої революції. Народ, я в цьому певен, не потерпить на своїй землі отаких негідників і дикунів, як професор Ортель.
Орнандові ясно, він відчуває гордість за свій народ, він зворушений словами радянського професора: “перемогою демократії!” Он воно що. Оці каучеро, пеони, нафтовики з Макарайбо, всі ці чесні люди ідуть тепер на бій не лише проти тирана, їм ідеться відтак не лише про свою волю І свій шмат хліба. Від них залежить доля планети. Аж зараз Орнандо в усій повноті осягнув велич тієї справи, за яку ладен був віддати своє життя. Все, що він бачив: небо, сонце, квіти, усмішка дитини, сльози матері — все було тепер в його руках.
— Професоре, — схилився Орнандо до Крутояра, — я знаю, що ви розшукуєте Ван-Саунгейнлера. Скажіть, яким маршрутом ви збираєтеся іти?
— Про це я хотів би спитати вас, лицарю сельви, — посміхнувся доброю посмішкою професор, мимоволі замилувавшись гордим профілем молодого креола. — Нам тільки відомо, що десь тут є таємнича гора Комо. На картах цивілізованих країн вона ще не позначена, про неї не чули ні академіки, ні географи, ні президенти. Радіограма голландця…
— Вибачте, сеньйоре, радіограми ми не приймали.
— Милий мій Орнандо, біля гори Комо сталася якась тяжка трагедія. Серце підказує мені, що там ми зустрінемо й мужнього голландця.
На обличчі креола проступив скромний, загадковий усміх.
— Я не знаю, про яку трагедію повідомив у своїй радіограмі голландець. Сельва тих районів безлюдна й дика. У нас немає там ні своїх постів, ні друзів. Але скоро… дуже скоро, професоре, гора Комо принесе республіці радісну звістку.
— Ви певні, любий хлопче? — пожвавішав Крутояр.
— Ми самі… - юнак запнувся на слові, почервонів, — пробачте, сеньйоре, скоро ви про все дізнаєтесь.
— Я вірю вам, Орнандо. Робіть своє діло. — До них підійшов Мігель Россаріо, і професор гостинно припросив його до вогню. — У нас, як бачите, остання нарада перед вирішальним походом…