Але Коельо, охоплений почуттям відрази до цього вгодованого, випещеного садиста, відвернувся і, нічого не сказавши, рушив до свого намету.
Філіппе, спокійний і владний, був тепер суддею і вершителем долі Бракватісти.
- Іменем мого народу, — сказав він урочисто, — ми заарештовуємо вас, полковнику Бракватіста. Вас буде судити народний трибунал. — І, глянувши кудись убік, гукнув: — Фернандіс! Марселіно! Візьміть під арешт цього птаха. Ви відповідаєте за нього головою!
Доктор Коельо заклопотано оглядає велику галявину: темні від дощу намети, рушниці в козлах, ящики з патронами… Сонце, ледь визирнувши з-за хмари, розіслало по траві свої яскраві, чисті стяги. Галявина парує, вся земля, зморена грозовицею, спочиває у солодкій дрімоті.
І доктор спочиває всім своїм старечим, сухеньким тілом, що теж парує на сонці.
Тільки серце його тоскно болить, не вгамується ніяк. Немає Ернестіни. Зник у пущі відчайдушний Орнандо. Уся земля зранена, полита кров’ю… Він так хотів, щоб було без крові, без убивства. Він вірив у добрі слова. Але потім зрозумів, що той здоровань із шрамом на тілі, отой задумливий Філіппе Россаріо говорив правду. Якщо тебе б’ють — не підставляй катові другу щоку, жорстокий кат все одно не схаменеться, у нього немає серця, його душа навіки скам’яніла. Тільки кулею можна приборкати жорстокість…
Звичайно, доктор Коельо не у всьому згоджувався з Філіппе. Він був надто обережний, поміркований в діях, та й погляди комуністів на соціальні проблеми не дуже подобалися старому адвокатові, який звик до здавна усталеного порядку речей. Може, він ще не знає всієї правди? Може, й він колись потисне руку Філіппе і зрозуміє його круте, непоступливе серце?
Але зараз вони мусять боротися разом. Філїппе казав правду: доки силою зброї вони не виженуть запроданців, доки не наступлять на пальці латифундистам, доки не вкажуть на двері своєму ненажерливому “американському братові”, республіка гибітиме в злиднях. Свободу не купують за долари. Свободу виборюють…
— Сеньйоре доктор!
Короткі хрипкі слова виривають з задуми Коельо; гасять на мить полум’я в розтривоженій душі. Юнак-партизан, виструнчившись перед своїм командиром, готовий доповідати. Доктор Коельо робить йому знак головою, і партизан вигукує:
— Сеньйоре! Вас хоче бачити якийсь іноземець. Ми спинили його біля головного поста. Він прийшов з двома провідниками і каже, що має до вас діло.
— Проведіть його.
Незнайомець уже крокує через галявину. Сухий, цибатий, в солом’яному капелюсі, з великою дорожною сумкою при боці, він ще здалеку усміхається до доктора.
— Вітаю вас, сеньйоре! — Підходить до худенького Коельо, обпалює його своїм іскристо-відвертим поглядом і раптом рвучко обнімає. — Радий бачити вас, сеньйоре Коельо! Щасливий бачити вас на вільній землі!
— Моє шанування! — пробує обережно визволитися з могутніх обіймів доктор Коельо.
Велетень опускає руки-жердини, поправляє на носі масивні окуляри і невідривно дивиться на командира. І така щирість, така закоханість світиться в його погляді, і весь він такий добродушно-ясний, привітний, милий, що доктор Коельо мимоволі й собі усміхається. Серце йому підказує, що перед ним…
— До ваших послуг, академік Ван-Саунгейнлер. Що, не схоже? Надто непрезентабельний вигляд у академіка? — регоче він розкотисто, лунко, полохаючи своїм голосом птахів на вершечках дерев і привертаючи до себе увагу мало не всього табору.
Показує кощавими руками на своє пошматоване вбрання, на кумедну полотняну сорочку, на гумові чоботи. Чудовий вигляд! Він повезе цю одіж до себе в Голландію і, не соромлячись, з’явиться в ній на вулицях рідного Гронінгена.
Навкруги поволі збираються командири і бійці загону, з неприхованою повагою оглядають добродушного здорованя, перекидаються жартами.
— Це той, що оголосив на весь світ…
— За яким ганявся сам сеньйор Олів’єро…
— Невловимий дух сельви…
Доктор Коельо бере свого гостя під лікоть і веде зздовж галявини, м’яко й обережно ступаючи по мокрій траві.
— Тепер ви більше належите нам, аніж Голландії, - каже він, і рука його, суха, цупка, гаряча, злегка стискує лікоть мандрівника.
— Я хотів би, сеньйоре Коельо, негайно вирушити з вашими людьми до гори Комо, — каже загрубілим голосом Ван-Саунгейнлер, і в тому голосі виразно прохоплюються нотки заклопотаності. — Якщо світ дізнається про останній злочин тиранії Батіса, це додасть сили вашому рухові в країні і на всьому континенті.
Доктор Коельо уповільнює крок. Про який злочин говорить голландець? Пооране зморшками обличчя старого креола звертається до Ван-Саунгейнлера. І враз він згадує слова радіограми.
— Що ви знайшли на останній стежці інків? Невже лихо минулого так стурбувало вас?
— Не минулого, сеньйоре, — відповідає голландець. — Сьогодні ще є люди, гірші за святих отців інквізиції.
Коельо підкликає до себе вістового. Зараз він накаже виділити загін, який вирушить у дорогу з сеньйором Ван-Саунгейнлером.
Раптом клинцювата борідка доктора дивно підскакує вгору, жовті руки судорожно повзуть до горла, стискують його, потім зціплюються в кулаки і відтак падають донизу. Все тіло поволі, наче загіпнотизоване, повертається кудись убік. В очах його стоїть яскраве сонце, і те сонце вже прокралося в груди, в серце, в кожну клітину його тіла. Ціла повінь золота, щедрості, щастя заповнює старечі груди, витискуючи з них радісний вигук:
— Орнандо!
Так, це його син Орнандо, що вирвався з страшних лабетів смерті. А ти поховав його, старий батьку! А ти поквапився закреслити його життя, оплакав цього гарячого солдата, який народився для сміху й безтурботності.
Ось він біжить, стрибає через багаття, вимахує капелюхом. І весь табір проводжає його очима. Орнандо біжить до свого батька. Орнандо повернувся з сельви!
— Дякую тобі, сину! — каже батько, вкладаючи в ці слова і свою радість за повернення сина, і подяку долі за те, що він такий мужній, вправний, несхитний у боротьбі. — Дякую, Орнандо!
Вони мовчки обнімаються. Орнандо почуває себе ніяково, йому соромно надміру виявляти радість у присутності своїх бойових друзів. Він солдат, — перш за все, він виконав завдання І повинен знову зайняти своє місце в шеренгах загону.
В цю мить доктор Коельо помічає серед бійців якісь незнайомі постаті. Він одразу ж здогадується, що перед ним ті самі мужні радянські мандрівники, за яких він стільки вистраждав душею.
Орнандо рекомендує йому професора Крутояра, Бунча і Самсонова. Заспокоївшись, старий Коельо привітно-величним жестом схиляє голову. Він радий зустріти дорогих гостей. Народ його країни піднявся проти тиранії і здобув першу перемогу.
— Гаряче вітаємо вас, — промовляє дерев’яним голосом професор.
Його обличчя, скам’яніле, зжовкле, замкнуло в собі глибокий смуток. Бунч і Самсонов теж зморені, похилені, пригнічені. Їм не до тріумфу.
— Дозвольте познайомити вас, сеньйори, з другом нашої країни… — доктор Коельо схиляє голову в бік голландця, — з людиною, заради якої ви знесли стільки страждань і труднощів — Ван-Саунгейнлером.
— Ви?… — з недовірою в очах повертається до голландця Крутояр.
— Як бачите, — розводить довгими руками голландець. — Ван-Саунгейнлер власною персоною до ваших послуг.
Жартівлива доброзичливість промениться з його очей. Він стоїть в натовпі, високий, цибатий, із сивою борідкою, дуже схожий обличчям на доктора Коельо.
— В усьому світі чесні люди радіють вашому “поверненню” до життя, — каже Крутояр.
— Не перебільшуйте, професоре, — сміється голландець. — Ніхто ще цього не знає.
— Але скоро дізнається, — голос Крутояра суворішає. — В мій тяжкий час я радий вітати свого колегу на останній стежці інків біля славнозвісної гори Комо. Даруйте мені мій сумний настрій — на мою голову впало велике горе. В сельві загубився мій син.