— Як ви кажете? Амароса?
— Амароса чи Амаруса.
— У інків був вождь Тупак-Амару. Чи не той самий це лицар? — допитується Крутояр.
Напевно, той самий. Капітан Пабло — не вчився з сеньйорами і не знає історії. Він тільки чув, що інки проходили цими тропічними нетрями, цією забутою богом глушиною. Багато їхніх могил і священних каменів з загадковими написами на берегах Вентуарі. Ніхто не цікавиться минулим нещасної землі.
Крутояр обняв старого за худі плечі.
— Зацікавляться, друже! Кожен камінчик обстежать, кожну стежинку освятять добрим словом і шаною!
Капітан Пабло вдячно дивиться на Крутояра. Сам сеньйор професор обняв його. Такої честі ще не випадало старому за все його злиденне життя.
— Скажіть, капітане, а у ваших місцях не траплялося авіаційної катастрофи?
— Бувало, чого ж. Сюди з самої столиці прилітають на полювання, дехто літає на алмазні розсипища. Кругом ліс, сісти важко, от і ламають собі голову.
— А ви не чули про іноземця Ван-Саунгейнлера? Він подорожував з сином…
— З сином?
— Так, їх було двоє. Літак упав у сельву. Невідомо, чи вони вціліли. Катастрофа сталася із загадкових причин.
— Один вантажник на Касік’яре, — пояснює капітан Пабло, — розповідав мені недавно, що в індіян живе якийсь білий. Але сам. Переказують: хороша людина. Лікує червоношкірих, мирить їх. А надто люблять його діти й старі.
— Де ж саме він живе?
— Хтозна. Останній раз його бачили біля Ріо-Падамо.
І знову в серці професора прохоплюється спалах надії. Він просить розповісти йому, як можна туди дістатися — пішки чи на конях. Пабло запалює люльку. Довго мовчить. Потім каже:
— Дорога важка, але з надійним провідником можна пройти через ліс і пробитися до порогів. Далі місіонерська стежка — ріка Вентуарі…
— Сеньйоре капітан! Ходімте до нас в каюту, покажете мені дорогу на карті.
В маленькій комірчині Пабло розгортає на столі жовту, потерту на згинах карту.
— Ось початок дороги. Я висаджу вас у селищі каучеро, і ви підете сельвою. — Він проводить гострим пальцем по ледь помітній ниточці ріки. — Якщо нічого не трапиться, завтра ввечері ми будемо на місці.
У САМСОНОВА РІШУЧИЙ ХАРАКТЕР
Одноманітна, каламутно-сіра гладінь Оріноко. На обрії здіймаються гірські хребти. Чорна стіна сельви то підступає до самого суденця, то відсувається кудись у далечінь, мов розкриває перед ним свої обійми.
Часом на берегах трапляються поселення, мізерні, майже непомітні в безмежному океані лісу. Це житла індіян і злиденних каучеро. Одні — на високих палях, інші — просто на широченних, розлогих кронах дерев, немов гнізда птахів, що навіки відірвалися од землі, віддавши своє серце палаючому небу.
— Дивіться! Індіяни! — гукає Олесь з носа “Голіафа”, де він годинами простоює, споглядаючи величні картини тропіків.
Двоє темних смаглявих тіл на хисткому човні. Один індіянин майже лежить на борту, другий стоїть із списом у руці і орлино-гордовитим поглядом озирає Оріноко. Довгі пера прикрашають його голову. Капітан Пабло пояснює, що червоношкірі ловлять рибу. Як ловлять? О, хитрі бестії! Ставлять на бистрині великі кошики з отруйною травою, потім спускаються нижче по течії і чекають, доки очманіла риба припливе до них у руки.
І знову жовті хвилі ріки і спекотне сонце… Поліцейські патрулі спиняють суденце. “Документи, сеньйори! Просимо, сеньйори, дорога вільна, але остерігайтеся сельви!”
Втомлені, посірілі обличчя мандрівників. Спека відібрала в них сили і бадьорість, перетворила на добровільних бранців маленької дерев’яної в’язниці, що гойдається на хвилях Оріноко. Не рік, не два снують по Оріноко кораблі і ланчії, давно пролягли тут траси найсучасніших корабельних компаній, але ріка залишилася тією ж, що була сотні й тисячі років тому, — пустельна і непривітна. Та ж сама ворожість зяє в рудих її нуртовиннях, і тією ж моторошною, зловісною пусткою віє з безлюдних лісових хащів. Хіба що раніше перші мандрівники, простуючи цими безгомінними просторами, сподівалися якогось чуда, і очі їхні вишукували поміж високими стовбурами асаї казкову постать “золотої людини”. Тепер тут усе відомо і все нужденно.
Онде тубільці снують біля берега, витягуючи з води довгі човни. Онде мулат у солом’янім капелюсі закидає сітку і голодними очима дивиться на похмуру ріку. А онде причал, що ледь сіріє в густих заростях джунглів.
Цілий натовп з’юрмився біля дерев’яного настилу, — бронзові плечі, полотняні штани, драні капелюхи. Не встиг кораблик пристати до дерев’яних стояків, як юрба індіян галасливо вбігає на палубу. Всі худі, виснажені, з нездоровим блиском в очах.
— Вони майже всі хворі на пропасницю, — пояснює капітан Пабло.
Крутояр приносить хінін і хоче обдарувати гостей. Але індіяни, котрі щойно з неприхованою радістю й цікавістю ввійшли на борт “Голіафа”, побачивши в руках білого чужинця коробку з благодатним порошком, вмить нишкнуть, хмурнішають, проймаються сумною байдужістю. Вони не хочуть брати хінін. Відвертають очі, мов звірі, перед якими господар поставив страву і тут же замірився канчуком, щоб уперіщити того, хто торкнеться до неї. Крутояр дивується. Чому туземці отак зненацька зчужіли? Чому не беруть ліків?
Капітан Пабло пояснює професорові, що туземці не мають золота. Адже за хінін треба платити золотом, і тільки золотом, як заведено тут здавна торговцями і місіонерами. А де в цих злиденних людей золото? На всіх золотих копальнях хазяйнують білі.
— Скажіть їм, капітане, що ми даруємо хінін.
Повідомлення капітана викликає серед натовпу пожвавлення. Широкі, гостро розрізані очі під чорним волоссям зблискують підозрою і острахом. Індіяни не вірять. Білі сеньйори не можуть дати задарма ліків, білі люди напевно хочуть вчинити недобре з бідними індіянами.
Крутояр переконує нещасних, що це подарунок. Він не візьме за хінін жодної пезети.
Жодної пезети?
Якийсь добрий дух, а не людина з’явилася перед затурканим натовпом. Добрий дух з сивими вусами і привітно-лукавим поглядом очей. Він простягує відкриту коробку, в якій лежать блискучі, дорожчі за золото пакетики ліків. Крутояр майже силоміць вкладає їх у долоні індіян. “Беріть! Це, звісно, не врятує вас, але бодай на день-два полегшить страждання. Беріть, люди добрі!”
Очі на вилицюватих обличчях тепер світяться радістю.
Для Ілька це саме нагода. Завзятий кіноаматор, він миттю дістає кінокамеру, прикидає на око експозицію, накручує пружину, стає трохи оддалік:
— Сеньйоре Пабло, попросіть усіх стати біля трапа. — Ілько приміряється об’єктивом до індіян, мружиться від нетерпіння. Швидше, швидше, доки сонце не заповзло за хмару!.. Блискучий кадр до загальної етнографічної колекції географа… Що таке? В чім річ?.. Гості невдоволені, їх щось злякало, може, образило?
— Сеньйоре Пабло…
— Ах, сеньйоре Самсонов!
— Ці індіянські красуні, мабуть, соромляться виступати переді мною в своєму натуральному вигляді. О люди! Ваші голі тіла є найкращою оздобою планети. Ставайте, хутчіше ставайте!..
Ілько бігає, розмахує руками, метушиться, цупить до трапа якогось юнака, поряд ставить високу жінку, потім ще підлітка… Однак усе даремно. Індіяни вперто супляться, обличчя їхні — ворожі, у декого злякані. Якийсь сухорлявий дідусь з кістлявим лицем, трясучи лобатою головою, простягує Ількові коробочку з хініном.
— Та що сталося? — зводить у подиві брови Самсонов.
— Старий не хоче хініну, — пояснює Пабло. — Він каже: “Нехай краще естрангейро (чужинець) візьме назад хінін і не забирає їхніх облич”.
— Он воно що! — вигукує Крутояр. — Припиніть, Ілько! Це схоже на екзекуцію.
— Але ж я… ніякої шкоди… — упирається географ, крутячи в руках кінокамеру. — Матимемо зайвий документ…
— Ви кривдите людей. Дайте їм спокій!
Ілько, мов ображений хлопчик, спускається трапом в каюту. Крутояр осміхається йому вслід. Нічого не вдієш! Тут свої звичаї, свої закони.
Нарешті суденце відчалює. Попереду знову жовті хвилі ріки і нестерпне сонце…