Каштан Пабло спроквола піднімає руку і тягнеться трьома пальцями до чола, щоб сотворити хресне знамення. Все обірвалося в ньому, все заглухло. Кінець! Якщо сеньйори не здатні зарадити лихові… Якщо вони… Капітан Пабло підносить пальці до чола, і враз… його рука безсило падає. Перед ним стоїть милий, добродушний сеньйор Самсонов. Він йому щось говорить, він мало не кричить йому в лице.
Боже мій! Та що ж таке? Капітан Пабло не може втямити жодного слова з швидкої, гарячої балаканини Самсонова, але очима, серцем своїм він збагнув уже, що Самсонов знайшов якийсь вихід.
Так, Самсонов знайшов вихід.
Крутояр витлумачує капітанові те, що допіру сказав молодий географ. Йому потрібна міцна линва. Довга линва і ніж. Краще тесак, мачете. Він спробує пірнути під корму і зірвати ліани.
Капітан Пабло безгучно повторює в душі кожне слово: зірвати ліани… довга линва… зараз же… негайно…
Линва є. Капітан Пабло біжить на корму і приносить дебелий канат. Найнадійніша річ у світі, яку не перегризе навіть алігатор. Ось мачете. Але ж… це небезпечно! Капітан Пабло тремтить з переляку. Хіба можна стрибати в пащу дияволові?
Вийшовши на палубу, Самсонов знімає сорочку, коротенькі штани, обв’язується линвою круг поперека, обмацує лезо мачете.
Все це він робить впевнено, твердо, з якоюсь холодною рішучістю, немов перед звичайними, але дуже відповідальними змаганнями. Ось зараз він кинеться в заплив на далеку дистанцію, тисячі людей плескатимуть йому в долоні, ревтиме стадіон, вітаючи молодого вченого-спортсмена. Так було завжди в Києві, в Москві, де Самсонов виступав як найсерйозніший суперник усіх плавців.
Так буде і зараз. Він вірить у себе, і тому його рухи розмірені, і тому на гарному, ледь зблідлому обличчі проступає самовпевнена, гордовита посмішка.
— Якщо сіпну тричі, тягніть нагору!
Невже ж він збирається без маски і кисневого апарата сидіти під водою цілу вічність? Які ж у нього легені? Атлет, красень, суцільна витримка!.. Крутояр мимоволі прикипає очима до напруженого, вилискуючого тіла Самсонова.
— Обережно з тесаком, Ільку! — каже він по-батьківському і легко підштовхує Самсонова до борту.
Сільвестер попускає линву. Всі тиснуться біля поручнів, затамувавши дихання. Линва йде під воду, гнучко, зміїсто, ніби навіки ховається в стрімкому потоці ріки.
Самсонов виринає. Ковтнув повітря і знову зник. Ще раз з’явився, затримався довше. Блідий, мертвотно білий, як мрець. Тільки очі горять вперто й затято. Він зараз на дистанції, він рветься до фінішу, і ніщо вже не затримає його.
— Що там, Ільку? — схиляється нижче професор Крутояр.
— Зараз… — прохрипів Самсонов і знову смагляве тіло, блиснувши в сонячних променях, осіло під корпусом корабля.
Це вже стає нестерпним. Боже, коли ж він нарешті скінчить рубати ті ліани? Крутояр раз по раз піднімає очі, вдивляється в далечінь. Індіяни вже недалеко, онде дві піроги вирвалися наперед і, бурунячи воду, наближаються до “Голіафа”. Чітко вирізняється висока постать на передньому човні, гордовита, зібрана, міцна.
Самсонов тим часом, випірнувши на поверхню, втомлено чіпляється за борт “Голіафа”, кілька секунд відпочиває, стріпує чубом і знову занурюється.
Піроги виростають, ближчають, чути безладне ґелґотіння, верескливі крики. Веслярі, стоячи на одному коліні, гребуть широко, з упертим завзяттям. Страхітливе змагання життя й смерті, двобій відчаю і жорстокості.
— Сільвестер!.. Заводь мотор!.. — хапається капітан Пабло.
— Не смійте! — гнівно обриває його Крутояр. — Ви хочете розтяти Самсонова навпіл?
— Свята мадонна! Що ви кажете!.. Сільвестер тільки приготується…
— Ні кроку звідси! — гримить владний, тремтливий голос Крутояра. — Доки Самсонов не випірне нагору…
— Тягніть! — кричить раптом капітан Пабло. З виразу Ількового обличчя, чи, може, просто з якогось дива, він уже збагнув, що корабель врятовано. Сам хапається за линву і разом з Сільвестером буквально викидає Самсонова на палубу, мов рибу, впійману на гак.
Сільвестер біжить у трюм. Мотор реве радісно, переможно, наче сповіщаючи своїм гуркотом усю навколишню сельву про перемогу молодого сеньйора Самсонова. За кормою білим горбом встає пінистий бурун.
— Ура! — вигукує Олесь.
“Голіаф” набирає швидкість, хвиля за кормою котиться назад, поволі вигладжуючись, розгортаючись віялом на всю широчінь ріки. Онде вона докотилась до перших пірог, гойднула їх рвучко. Індіяни, вчепившись за борти, попадали на дно. Декотрі вимахують списами, щось гукають погрозливо.
— Молодчина, Ілля Григоровичу, — ледве переводячи дух, каже Крутояр.
Бунч, осяяний невластивою йому добрістю, міцно обнімає Самсонова за плечі. Олесь зачарованими очима дивиться на свого старшого друга.
— Я вже думав, кінець, — зізнається Самсонов. — Почав рубати, а вода зносить. Мачете тупий. Нічого не видно.
— Ви, як людина-амфібія, — говорить Бунч, розщедрившись на доброзичливий комплімент. — Бєляєвський Іхтіандр і той би не впорався з такою справою.
— Коли б припекло, то впорався б, — жартом відмагається Самсонов.
— Справді, припекло!.. Хай йому грець!
— Ходімте в трюм!
У трюмі Крутояр перший витягує цигарки, пригощає Бунча. Усі сидять мовчки, ніби позбулися сил від хвилювання. Крутоярові раптом стає нестерпно важко на душі. Він ніби знову переживає подію, яка допіру мало не скінчилася страшним лихом. Власне, чому лихом? Невже ж це могло статися? В Крутояровій свідомості зринають різні думки, припущення, здогадки, він намагається осягнути зміст минулої події, і чим більше заглиблюється в неї, тим виразніше йому здається, що справа ця не випадкова. Хтось послав затурканих, озвірілих індіян, чиясь підступна рука скаламутила їхні душі.
Крутояр замислився ще більше, сум огорнув його серце, і тихо-тихо проклюнулась в ньому краплина вагання. Не сподівався він, що справа обернеться так гостро проти ник, і гадки не мав, у які нетрі ворожнечі заведе їх ця каламутна, незбагненно-грізна ріка. Йому пригадався один випадок, що трапився рік перед цим у Єгипті. На трьох європейців, які пливли десь у верхів’ях Нілу, напали туземці. Двоє білих людей загинуло, один, тяжко поранений, ледве врятувався від переслідувачів. Потім стало відомо, що тубільці діяли не з власної волі. їм наказали вбивати всіх білих офіцери англійської армії. Так, так, наказали строго, офіційно, урядовим циркуляром. Тільки наказ цей було віддано… в роки другої світової війни. Тоді ще в окупованій Ефіопії хазяйнували італійці, тож Англія, намагаючись захиститися від проникнення в Єгипет італійських і німецьких шпигунів, мобілізувала для цієї справи прикордонне туземне населення. За двадцять років у джунглі тропічної Африки не дійшла звістка про закінчення війни, і тубільці, з сумлінністю слухняних солдатів, вчинили безглуздий злочин.
— Тату, я вийду на палубу, — сказав Олесь, витираючи з лиця недобрий піт. — Нудить чогось.
— Тільки ж біля борту не стій!
— Гаразд, — в’яло посміхнувся хлопець. — Купатися не буду, не ті місця.
Він піднявся по трапу. Вдалині маячили темні смужки індіянських човнів. Вечір западав швидко, майже без сутінків. На східному небокраї з’явились перші зірки.
Раптом Олесь почув якесь шамотіння по той бік капітанської рубки. Хтось ніби борсався, хрипів, відбивався.
Хлопець скочив туди. Широкоплечий, міцний як дуб, Сільвестер душив індіянина. Власне, це був хлопчик років п’ятнадцяти, худенький, кістлявий, з переляканими очима. Він лежав під велетнем Сільвестером і безпомічно скиглив. Сільвестер лівою рукою тримав його за горлянку, правою бив навідліг по голові.
Одним стрибком хлопець подолав відстань, яка ще відділяла його від Сільвестера, і схопив матроса за широкі м’язисті плечі.
— Сільвестер, не вбивай його!
Від несподіванки матрос аж зойкнув, йому здалося, що це злий дух обплутав його тіло. Він увесь розслаб і, втягнувши голову в плечі, глянув на Олеся.
— Сеньйоре, ви не хочете смерті цього негідника?
— Не вбивай його, Сільвестер.
— Ваша воля, сеньйоре. Ваша воля.
Мулат важко звівся на ноги.
— Проклятий індіянський вилупок! Оцим ножем… — Сільвестер вийняв з кишені невеличкий тесачок, чимось схожий на іграшкове мачете, — він хотів перерізати нас усіх.