Воїн устав і відійшов до гурту індіян.
Тоді батько повернувся обличчям до Саук’ято.
— Це правда, що тебе били? — спитав він гнівно.
— Так, велетень з великої піроги хотів убити мене, — тихо озвався Саук’ято і, враз прояснівши на обличчі, швидко додав: — Але потім підбіг якийсь юний естрангейро і врятував мені життя. Він дивився на мене як друг. Я стрибнув у воду і поплив до берега… Потім…
— Я знаю, що було потім, — суворо обірвав його Ганкаур. — Але знай, Саук’ято, і знайте ви всі, — Ганкаур показав на хлопця рукою, — гляньте, мого сина врятували священні ікла духа Кахуньї. Ваше життя теж захищає добрий дух Кахуньї, з яким я підтримую дружні стосунки.
Ганкаур перевів погляд на Саук’ято й посміхнувся. “Чудесний випадок для таких дурнів, — подумав він. — Хай знають, яку силу має добрий дух Кахуньї!”
Але раптом на його обличчі з’явився вираз настороженості. Він звів на переніссі брови і ще раз з ніг до голови оглянув Саук’ято.
— Де амулет? — закричав Ганкаур. Він схопив сина за плечі і рвучко повернув його до себе спиною. — Де амулет?
Саук’ято весь затремтів. У нього підкосились ноги, і він мало не впав на землю. Йому здалося, ніби батько вдарив його палицею по голові. Тільки тепер хлопець збагнув, який страшний злочин він учинив, віддавши амулет святого духа Кахуньї отому білолицьому рятівникові. Що ж буде тепер? Якщо він скаже правду, його вб’ють.
Не усвідомлюючи того, що діє, хлопець повільно повернувся до батька і промовив змертвілими губами:
— Я віддав амулет білолицьому юнакові, який урятував мене.
Саук’ято низько схилив голову й заплющив очі. Він знав: батько замахнеться ножем і ударить його по шиї. Він умре. Зараз він умре. Ось батько вже замахнувся, ось він відхилився назад усім тілом, щоб краще вцілити…
Саук’ято весь тремтів. Він ждав удару, але удару не було. Невже його втоплять у річці, як утопили минулого року старого Капу за те, що той украв у Ганкаура гроші білолицих? Краще смерть від ножа…
— Підніми голову! — промовив батько.
Саук’ято підвів голову. Батько дивився на нього трохи глузливо, примруживши одне око. Ні, він не хотів його вбивати. Звичайно, він його не вб’є. Він добрий, його батько, і домовиться з духом Кахуньї, щоб той не карав дурного Саук’ято.
— За те, що ти віддав чужинцеві священний амулет нашого племені, — заговорив урочисто вождь, — ти два роки будеш ходити без священних пер. Вийми пера!
Саук’ято швидко висмикнув з носа одне, потім друге перо. Тепер він був звичайним хлопчаком, позбавленим права брати участь у нарадах воїнів. Його осоромили, але не вбили. Батько подарував йому життя!
Ганкаур став ногою на пір’їни й розтоптав їх.
— Хай разом із цими перами, — забубонів він швидко, — згине сором, якого ти завдав племені апіака! Хай дух Кахуньї забуде кривду, заподіяну йому!
Ганкаур плюнув собі під ноги і ще раз розтоптав пера.
Індіяни вдоволено загомоніли між собою, їм було жаль юного Саук’ято, і вони щиро раділи, що все скінчилося мирно.
— Шість пірог вирушать зі мною! — наказав Ганкаур. — Я їду на ранчо сеньйора Себастьяна. — І, звернувшись до сина, підбадьорливо мовив: — А ти повертайся додому! Час мине скоро, і дух Кахуньї віддасть тобі пера.
Вождь апіака Ганкаур рушив за водою по Оріноко.
Піроги, розтинаючи дрібні хвильки, швидко пливли вздовж берега. На носі кожного човна сидів індіянин і сторожко вдивлявся в густі берегові зарості. Обережність не покидала воїнів ні на одну мить.
Ганкаур дивився на воду втомленим поглядом. Річкова гладінь заспокоювала його душу. І тільки десь у найглухішому закутку його свідомості спливали бентежні слова: “Ти син доктора Коельо, ти не Ганкаур, ти — П’єтро…” Поволі, немов важкі брили, поверталися в його голові думки. Хто такий доктор Коельо? Чому Ганкаур його син? Якщо він син доктора Коельо, то як він потрапив у сельву і став могутнім вождем племені апіака? Ганкаур заплющив очі і раптом увесь аж пересмикнувся. Перед ним постало обличчя тієї жінки. Вона ніби знущалася з нього. Великі очі її впивалися йому в душу. Бліді губи карбували кожне слово: “Ти не Ганкаур!” Потім він ніби побачив її всю. Вона стояла в напівтемній каюті, оточена зі всіх боків поліцаями й гордо дивилась на сеньйора Себастьяна. Вона зовсім не боялася його. Навіть злегка осміхалась. Темне волосся важкими хвилями спадало їй на плечі. “Ти не Ганкаур, — шепотіли її губи. — Ти П’єтро…”
Вождь схопився за борт піроги. Нащо він думає про ту білу сеньйору? Він не повинен думати про неї. Ніколи! Так, так, він не думатиме більше. Тільки б згадати, що вона йому сказала. Він відступив від неї до самої стіни, а вона… впала перед ним навколішки, простягнула до нього руки й закричала… Що вона закричала? І чому так злякався її крику сеньйор поліцейський комісар Олів’єро Себастьян? Він націлився в неї з револьвера, але вона все ж таки встигла крикнути. Вона крикнула Ганкаурові просто в обличчя: “Ти — не звір… Ти мій брат П’єтро!” Потім гримнув постріл. Страшний постріл. Здавалось, корабель наскочив на камінь. Уся каюта задрижала. Сеньйора впала на підлогу, затиснувши рукою рану на грудях. Потім вони вибігли на палубу. Комісар перший стрибнув у човен. Індіяни теж пострибали в піроги…
Ганкаур розплющив очі. Видіння щезло. Гладінь ріки гасила в собі останні сонячні промені.
Тихо плюскотіла під веслами вода. Від човнів за кормою розходились широким віялом легкі хвилі. Вони тікали до берега, наче налякані рибки.
Раптом великий кайман, зовсім знахабнівши, випірнув майже під самим бортом піроги і блиснув на Ганкаура дрібненькими круглими очицями. Здавалося, він кинув вождеві виклик, зухвало, насмішкувато. Його очиці були злі й ворожі, як очі сеньйора Себастьяна. Той теж умів дивитись на Ганкаура отак хитрувато, з якоюсь затаєною підступною думкою. Ганкаур затрясся від люті. Він нічого не усвідомлював. Бачив перед собою тільки круглі очиці й ніби чув владний голос: “Вона брехала, ця негідниця. Ти їй не брат. Ти — вождь могутнього племені апіака, Ганкаур. Я вбив її, щоб урятувати тебе…” — “Не треба було її вбивати”, — сказав йому Ганкаур. “Я знаю краще, ніж ти, що мені робити”, — розгнівався сеньйор Олів’єро. “Не треба вбивати, не треба вбивати…” Тоді комісар розсміявся, вийняв з кишені кілька золотих монет і недбалим жестом простягнув їх вождеві. “Ось тобі нагорода, — сказав він доброзичливо. — Можеш не боятися: ми живемо серед звірів. Вони жорстокі й підступні, тільки смерть може приборкати їхні душі…”
“Вони жорстокі…” Хто жорстокий? Ганкаур підняв затуманені очі над плесом ріки, прикипів поглядом до берега. Ні, та маленька нещасна жінка, яка назвала його братом П’єтро, не була жорстокою. І ті діти, яких вони спалили минулої ночі під час нападу на селище тауліпанг, теж не були жорстокі. І бідні каучеро в своїх злиденних селищах нікому не чинять кривди, нікого не утискують, не ріжуть. А комісар Олів’єро примушує палити їхні хижі, кидає людей апіака в бій проти воїнів арекуна. йому нікого не жаль. Він б’є й стріляє всіх, хто не скоряється його волі. Він — жорстокий. Він — звір…
“І я звір… Так, так, я теж звір”. Ганкаур з зухвалим викликом озирнувся навкруги. Річка рожевіла під промінням вечірнього сонця, веслярі механічно, тупо, з якимись сонними, напівзаплющеними очима, гнали вперед пірогу. “І добре, що я звір. Бо я сильний. Бо я господар над цими червоношкірими дурнями. Вони бояться мене, як бога, і завжди служитимуть мені”.
Вождь племені апіака підвівся на повен зріст, примружив зловісно очі, підняв угору руку.
— Швидше! Швидше! — закричав він молодечим, дзвінким голосом. — Нас жде сеньйор комісар Олів’єро. Всемогутній комісар Олів’єро.
Губи його скривилися, і з грудей вихопився приглушений, надривний регіт.
НА РАНЧО ГУАЯНІТО
Шість років поліція розшукувала доктора Каріоко Коельо. За особистим наказом президента сеньйора Коельо було оголошено поза законом. Доктора більше не існувало в списках громадян республіки. Нагорода в шість тисяч песо чекала того, хто викаже поліції державного злочинця Каріоко Коельо.
Після тривалого перебування за кордоном, доктор повернувся на батьківщину й поселився у верхів’ї Оріноко на ранчо Гуаяніто.