Поліцейські загони Чорного Себастьяна гасали по землях Верхнього Оріноко, намагаючись напасти на слід невловимого керівника повстанців. А сміливий ватажок жив під самісіньким носом у комісара округи. Ранчо Гуаяніто стало підпільним центром могутньої хвилі опору.
Доктор Коельо мешкав у тісній світличці. Кімната мала, крім запасного входу, чудово замаскований підземний тунель, яким можна було дістатися до самого берега річки, випорснути з будь-якої облоги.
Останнім часом, коли під проводом Коельо згуртувався сильний загін, коли поліцейському комісарові довелося перейти від наступальної тактики до обережного вичікування, Гуаяніто перетворилося на бойовий штаб повстання.
Кімната була скромно обставлена, як, зрештою, і весь будиночок. У протилежних од вікна кутках, на забитих в дерев’яні стіни залізних скобах висіло два гамаки. Грубо тесаний стіл, скриня і дві лавки попід стінами — оце і всі нехитрі меблі. На вікнах стояло кілька вазонів.
На подвір’ї під парканом й на невеличких клумбах росли маки, бальзаміни, безсмертники. Дві високі пальми, немов величні віяла, погойдувались над дахом будівлі.
В тихі вечірні години, коли повстанці, розпаливши багаття, збиралися навколо затишного вогню й, осяяні ніжним тремтливим світлом, до пізньої ночі співали своїх журливих пісень, доктор ішов через ліс до річки й, заглибившись у думи, зосереджений і строгий, дивився на темну воду. Дивився і бачив останні відблиски червоного неба, що тонули і ніяк не могли потонути, бачив невиразні тіні індіянських пірог, що проносились десь по річковій бистрині, неначе воскреслі духи древніх інків.
Він стояв і думав. Хіба він не хоче щастя й спокою? Він уже старий, його тіло сковує втома. Час уже й на спочинок. Але школи відпочивати. Його переслідує закон. Немає в нього ні оселі, ні родини. Тільки молодший син Орнандо лишився з батьком, б’ється безстрашно в загоні. Вдень і вночі важить своїм життям. Дочка Ернестіна має повернутись не сьогодні-завтра з-за кордону. У вирі боротьби вона не знатиме ні хвилини спокою. Орнандо, Ернестіна, П’єтро… Він сказав П’єтро? Він вимовив це зганьблене ім’я? Немає в нього більше сина. Є страхітливий Ганкаур. Є вбивця невинних дітей і жінок, слуга Чорного Себастьяна, звір у людській подобі…
Доктор Коельо не хотів більше думати про свою долю. Його доля стала часткою долі нещасної республіки.
Вечоріло. У дворі ранчо палахкотіли багаття. Коельо підсів до одного з них, став наслухатися, про що розмовляють бійці.
— Індіяни апіака зовсім знахабніли, — озвався молодий метис і злісно вдарив по струнах.
— Якби мені дали тридцять добрих вакеро, — почувся впевнений голос, — я б перерізав їх, як кошенят.
— Підлі душогуби! На них немає управи.
— І поліція з ними заодно.
— Нічого, скоро ми їх передушимо, як отруйних гадюк…
— Ви бачили такого героя, — засміявся хтось із темряви. — Дивись, щоб вони з твоїх кишок не наробили собі гамаків. Я чув, що кілька днів тому комісар спалив ранчо Макукано, вбив усіх чоловіків і забрав з собою жінок. Люди з Курумба бачили вогонь за п’ять лі…
— А мені розповідали, що Ганкаур хоче вирізати індіян племені арекуна. Він давно з ними не мирить.
“Вирізати плем’я…” — відлунилось болісно в голові доктора. Коли вже настане цьому край? Коли вже скінчаться муки його народу? Ернестіна повідомляла, що сюди скоро прибуде кілька радянських вчених. Хай вони побачать страшну правду тропіків. Кожне спалене індіянське селище, кожна сотня індіянських голів, відрубаних і проданих на підлому торгу, буде обвинуваченням проти жорстоких, продажних диктаторів.
Біля багаття знову заговорили про Ганкаура. Важкі думи обсіли пеонів. Кожен мав сім’ю, і в кожного в серці жив страх за своїх рідних, яким загрожувала розправа безжального ката.
— Що це ви похнюпились, хлопці? — спитав доктор Коельо, дивлячись на осяяні теплим відблиском вогню обличчя своїх бійців. В його голосі відчувалась батьківська турбота. — А де Мігель?
— Мабуть, біля коней.
— Кохається в тваринах. Хороший хлопець.
— А от його брат Філіппе, кажуть, забув сельву. Став великим босом на нафтових розробках у Бакарайбо.
Пеони повеселішали. Їм не вірилось, щоб простий сільський хлопець міг стати великим босом.
— Філіппе — профспілковий лідер, — сказав доктор Коельо дещо роздратованим голосом. Здавалося, згадка про Філіппе Россаріо викликала в його серці недобрі спогади. — Скоро він приїде до нас. — Доктор підняв голову й гукнув у пітьму: — Ей, Мігель, де ти?
— Я тут, сеньйоре, — почувся бадьорий голос юного зброєносця. — Даю коням на ніч.
— Принеси гітару й заспівай нам щось веселе.
Мігель виринув із темряви в сяйво огнища і, широко посміхаючись, підняв над головою гітару. Це була його зброя. Кремезний юнак з обличчям і поведінкою дитини, він не любив ні вбивств, ні крові. Серце його завжди було сповнене добротою. Про його ніжну душу свідчило передусім те, що біля нього завжди тулились діти. Хлопець не вмів сердитись, був поступливий, щирий і дуже соромився, що свята мадонна не дала йому войовничої вдачі. Коли його чомусь допікали, він з ледь прихованою у куточках рота посмішкою запально говорив: “Не гнівіть мене, бо я вже й так сердитий, як алігатор!”
Душа в нього була тонка й музикальна, і, звичайно, за інших умов з нього вийшов би непоганий артист. Про своє артистичне обдарування Мігель, певно, не здогадувався. Тільки бойові друзі цінили по-справжньому голос свого Мігеля. Та ще доктор Коельо в хвилини щирості говорив йому, що після звільнення країни від тиранів він оддасть останні свої песо аби юнак міг добути музичну освіту.
Інколи Мігель заспівував надто сумних пісень, тоді партизани, мов малі діти, крадькома змахували кулаком сльози. Це дратувало старого Коельо. Чи не доволі горя й страждань випадало на долю лісових лицарів — так звав своїх пеонів доктор — і чи не краще було б вгамувати їхні душевні болі, а не ятрити рани тужливими піснями.
Ось і зараз Коельо побачив у очах юного Мігеля тугу. З-під його пальців полились невеселі звуки. Він затягнув пісню про покинуту в сельві дівчину, про хворого каучеро, про одиноку матір на спаленому ранчо. Він співав, і люди все нижче схиляли до вогню голови.
Коельо підвівся з свого незручного сидіння і повільно пішов до ранчо. Згадка про Ганкаура не давала йому спокою. Він не хотів чути цього імені. Він проклинав той час, коли в його домі народився син, невгамовний пустун П’єтро. Маленький П’єтро, нещасний П’єтро. Але нащо він повторює в думках це ім’я? Хіба П’єтро взагалі існував коли-небудь на світі? Чи не примарилось йому в лихоманковому сні радісне народження сина і все те, що він вимріяв, вистраждав, випестив у серці, поки хлопченя бігало біля його ніг? П’єтро — Ганкаур! Ні, нема, не було П’єтро. Є і залишиться страшний злочинець, вождь найжорстокішого племені апіака. Залишаться сльози покалічених, пограбованих, позбавлених домівок і ще залишаться сотні могил серед мовчазної сельви.
Коли б же він був спроможний примусити свій мозок забути минуле! Назавжди. Навічно. Та сил тих нема. Знову й знову він згадуватиме маленького хлопчика з голубими, як море, очима, й час, що пролетів у житті доктора Коельо, як рожева хмарка в передгроззя…
Це було багато років тому, невдовзі після першого арешту. В нього померла дружина, залишивши йому троє дітей. Ернестіні вже набігало п’ятнадцять, П’єтро тільки-но сповнилось чотири, а Орнандо ще й ходити не вмів.
Вони жили в Сьюдад-Боліварі, невеличкому місті з тісними, мов річкові каньйони, вулицями.
Ернестіна сподобалась молодому гульвісі з можновладної родини генералів, зарозумілому парубчакові Себастьяну Олів’єро. Батько Себастьяна звернувся до доктора з проханням видати доньку за його сина.
Розбишакуватий і нахабний Себастьян сподівався домогтися свого будь-що і, звичайно, не гребував нічим. Він то погрожував дівчині, то умовляв її, обіцяв їй багатство і владу, переслідував її вдень і вночі. Він говорив, що генерали Олів’єро зметуть з дороги кожного, хто насмілиться суперничати з ними. Він був шалений, цей хитрий і підступний парубчак з широким м’ясистим обличчям і хижими очима.