— Мій батько, великий Палехо, син безсмертного Япу, дружить із добрими духами лісу і з добрими духами води. — Він навіть змовк, задумливо подивився на головату тінь Бунча, що погойдувалась перед ним на стіні. — Мій батько дасть вам воїнів і відкриє перед вами всі таємниці сельви.
Крутояр підвівся, підійшов до вікна й окинув поглядом вулицю, огорнуту сизою вранішньою імлою. Потім різко повернувся до індіянина.
— Спасибі, Тумаяуа! — Він щиро обняв юнака за плечі і притиснув до себе. — Тоді ми будемо збиратися в дорогу. Ти поведеш нас, гаразд?
— Тумаяуа поведе добрих естрангейро, — скромно і водночас з нотками урочистості мовив індіянин. — А зараз Тумаяуа хоче відпочити.
ПОСЛАНЕЦЬ ПІВНІЧНИХ БРАТІВ
Люди доктора Коельо лежали в густих бананових хащах і стежили за дорогою, яка виходила з лісу.
Сельва дрімала в сизому мареві. Високі дерева, густо переплетені ліанами, наче грізна сторожа, обступили широку галявину.
Бійці скупо перекидались словами, хтось мугикав пісеньку. Трохи оддалік, під розлогим деревом, відбувалася нарада.
Доктор Коельо, в розідраній сорочці, з забинтованою лівою рукою, крокуючи взад і вперед по галявині, слухав високого чорнявого чоловіка в строкатій ковбойці. Він слухав його з роздратуванням, раз по раз відмахуючись, як від набридливої мухи, переривав йому мову глузливими вигуками.
Після страхітливої ночі, яка забрала у доктора чимало бійців, становище здавалось йому майже безнадійним. І все, що казав стрункий чорнявий чоловік, посланець із півночі Філіппе Россаріо, теж здавалось тепер зайвим і непотрібним. Можливо, Філіппе Россаріо й мав рацію. Не треба було чекати, поки парашутисти першими перейдуть у наступ. Але чого варті його слова після бою, який уже скінчився? Хіба його балаканина воскресить отих сорок партизанів, які полягли смертю хоробрих біля ранчо Гуаяніто під час несподіваного й жорстокого наскоку полковника Бракватісти.
В душі доктор Коельо відчував свою вину. Він даремно не послухався Філіппе Россаріо. Все було б тепер зовсім інакше. Цей запальний, енергійний чоловік з’явився на ранчо Гуаяніто перед самим смерком. Він сказав, що його прислав робітничий центр опору з нафтових промислів Бакарайбо для налагодження зв’язку з “лісовими волонтерами” Верхнього Оріноко. За підшивкою капелюха в нього була зашита маленька записочка, яка засвідчувала його особу.
Він поцікавився справами загону: чи не збираються партизани завдати удару по поліцейських постах Себастьяна Олів’єро?
Саме в цей час розвідники повідомили доктора про прибуття загону полковника Бракватісти.
— Я бачив їх, — сказав Філіппе Россаріо. — Шість вертольотів. Вони спустилися біля головного причалу на Оріноко.
Помітивши на обличчі Коельо вираз розгубленості, Філіппе одразу ж виклав свій план: негайно атакувати парашутистів і знищити їх до того, як вони перейдуть у наступ. Зручнішої нагоди не буде. Краще наступати, аніж чекати наступу ворога.
Коельо відкинув його план. Він не хотів ризикувати своїми людьми. Він так і сказав: “Ні бог, ні власна совість не дозволять мені ризикувати життям моїх хлопців”.
Суперечка тривала довго і, зрештою, закінчилась тим, що Філіппе погодився з доктором. Він не хотів підривати авторитет командира перед загоном.
І коли о другій половині ночі на ранчо Гуаяніто, немов скажений вітер, налетіли парашутисти і поліцаї, Філіппе коротко кинув доктору: “Ваш страх перед богом, сеньйоре Коельо, дорого коштуватиме вашим хлопцям”. Потім він узяв автоматичну рушницю і заліг під парканом. З десяти куль, які він послав у ворога, шість влучили в ціль.
Наступом парашутистів керував Себастьян Олів’єро, який добре знав усі стежки біля ранчо Гуаяніто. Він оточив садибу щільним півколом і запалив будинок. Люди доктора Коельо почали відходити, виносячи з бою поранених і вбитих. Вогненна злива косила їхні ряди. Ворог, шаленіючи, рвався зі всіх боків, засипав партизанів гранатами. Охоплені жахом, повстанці кинулися тікати. Пожежа осявала шлях їхнього відступу, і парашутисти мали змогу вдаватися до прицільного вогню.
Тільки через годину партизани відірвались од ворога. Залишки загону зібралися на умовленому місці, чекаючи підходу тих, що розбіглися по лісу…
І ось доктор Коельо слухав гнівні, сповнені болю слова Філіппе Россаріо. Але що він мав робити?
Філіппе вимагав рішучих дій. Треба зв’язатися з робітниками каучукових розробок, з індіянськими поселеннями. Найголовніше — створити єдиний фронт. Після першої удачі поліцейські загони Себастьяна Олів’єро й парашутисти Бракватісти заллють вогнем і кров’ю Верхнє Оріноко.
— Зрозумійте мене, Філіппе, я не прихильник грубого насильства, — спробував заперечити доктор.
— Сеньйоре, ви завжди були другом знедолених. — Россаріо стояв під деревом з гордо піднятою головою, з жагучим поглядом темних очей, виструнчений, ладен в будь-яку хвилину кинутись грудьми на ворожі багнети.
“Який чудесний хлопець! — майнуло в голові Коельо, але одразу ж почуття роздратування загасило цю теплу прихильність. — Я не можу йти за ними. Комуністи завжди вимагають крайніх заходів”.
Він почав доводити Філіппе, що його план загального наступу неприйнятний. Сельва й без того бачила доволі насильства. Головне — завоювати серця знедолених… Серця тиранів втратять свій запал, побачивши перед собою стіну народного опору.
— Сеньйоре Коельо! Ви самі суперечите своїм словам. Якщо ви прихильник народного опору, ви не повинні стримувати народний гнів. Тирани ніколи не здадуться без бою, а надто в нашій глухій, нещасній країні. Погляньте, до чого призвела ваша пасивність. Сорок ваших бійців встелили своїми трупами шлях відступу. Невже вам цього мало?
Коельо опустив голову. Сорок бійців! Він загубив сорок бійців! Тепер від нього вимагають рішучих заходів. Від нього вимагають нової крові, смертей і мук.
Годі! Вирішено! Вони будуть збирати сили і готуватися до загального виступу. Хто знає, може, ще вдасться змусити тирана до беззбройної капітуляції.
Філіппе Россаріо в безпорадності розвів руками. Чи ж варто сперечатися з старим? Він надто зжився з своїми уявленнями про “доброту й справедливість”, надто засліплений ілюзіями. Але Россаріо знав, що настане час, коли саме життя примусить доктора Коельо відгукнутись на заклик комуністів. І тоді вони ще вдарять разом по ворогові…
Згадали російських мандрівників. Россаріо сказав, що в столиці давно вже знають про їхнє просування. Багато писалося в газетах, навіть були виступи в парламенті. Ніхто не втямить, чому сміливий голландець ховається в сельві, чому він закликав людство до рішучого втручання в діла республіки.
Доктор Коельо ставився до цієї справи трохи скептично. Ось уже понад рік він живе в нетрях Оріноко, багато сам подорожував по гірських районах, але не чув нічого про Ван-Саунгейнлера. Ніяких слідів, ніяких повідомлень…
— Поліційне управління пустило чутку, буцімто це діло ваших рук, — сказав Россаріо.
— Мої руки цілком підзвітні моїй голові, — сухо пожартував Коельо.
— Але ви маєте ще й серце, докторе. І серце мусило б почути голос сміливої людини. — Філіппе примружився до безхмарного неба. — Інколи ми виглядаємо дощову хмару з півночі, а вона приходить зі сходу.
— Ви певні, що росіяни принесуть дощову хмару?
— Більше того, докторе. Це буде гроза, благодатна й свіжа. Вони розкажуть світові правду, яка може схитнути трон маленького тирана. Об’єктивне свідчення славнозвісного вченого, погляд за куліси кривавого балагана…
Доктор Коельо згоден з ним. Треба вступити в контакт з професором і запропонувати йому свої послуги. Навіть охорону. Можна виділити для цього третій загін з селища Мокоа. Доктор Коельо готовий віддати наказ. Рука його тягнеться до кишені з олівцем і блокнотом. Але раптом він помічає заперечливий жест Філіппе Россаріо. Філіппе проти? Так, Філіппе рішуче проти. Філіппе пояснює, що радянські люди можуть лише співчувати волонтерам, однак вони нізащо не втручатимуться в боротьбу і не приймуть допомоги повстанців, щоб не наражатися на конфлікт з урядом. Професор Крутояр і його друзі — мандрівники, іноземці, за їхніми діями стежить світова громадськість, і тому не можна давати приводу для звинувачення їх у підтримці “революційних елементів”.