— Ваша правда, сеньйоре Россаріо, — погоджується доктор Коельо. — Але все ж таки з нашого боку було б злочином залишитися цілком безсторонніми.
— І що ви пропонуєте?
— Ми повинні стежити за ними, стежити за кожним їхнім кроком. Якщо Себастьян Олів’єро спробує вчинити якусь підлість, то доведеться зашкодити йому.
За деревами чути голоси, тупіт ніг, тріщать кущі, іржуть коні. Гурт бійців виходить на галявину. Серед них — Мігель і Антоніо. Син і батько, змучені, обірвані, з блідими обличчями і запалими гарячковими очима. Мігель ходив у розвідку і мав розпитати про долю “Віргінії”, про долю невідомої жінки… Доктор Коельо серцем чує, що він не приніс йому нічого втішного, і тому жде рапорту з нахмуреним і суворим лицем.
— Так, нічого втішного, — говорить Мігель, молодий, широкоплечий, ніжноокий, в сірих полотняних штанях і розідраній сорочці, з патронташем на поясі і через плече. Тримаючи за лікоть худенького батька, він доповідає про події в селищі. І враз його очі зупиняються на обличчі брата.
— Філіппе!
— Мігель!
Старий Антоніо бачить, як сини його впали один одному в обійми. Його сини, йото кров! Вони забули про командира, про все на світі, вони торсають один одного, заглядають один одному в самісіньке серце. Мігель показує на батька, і Філіппе кидається до нього.
— Я б тебе ніколи не впізнав, старий чаклуне!
На очах йому виступають сльози, і він хмуро мружиться, вичавлюючи солону вологість на свої засмаглі, грубі щоки.
Доктор Коельо нервовим порухом руки поправляє на голові перев’язку, йому боляче, досадно, гірко. Чужа радість ніби ще більше роз’ятрює біль його серця. Вони сміються, ці троє добрих людей. Але ж один з них приніс з собою страшну звістку…
Мігель перехоплює напружений, чекаючий погляд командира, і враз, згадавши все, підходить до нього.
— Вибачте, сеньйоре доктор!
— Я слухаю тебе, Мігель.
Три коротких слова приніс з собою Мігель, коротких, як блискавка, і болючих, як рана від мачете: “Сеньйора Ернестіна вмерла”. Він не промовить їх. Для чого повторювати те, що вже сказали очі і вся його розхристана постать? І хіба батькове серце доктора Коельо не збагнуло давно, на кого підняв свою брудну руку Себастьян Олів’єро? Так, так Себастьян Олів’єро смертельно поранив сеньйору ще на “Віргінії” і підпалив ланчію…
Кволий голос Мігеля вплітається в батьківське горе доктора Коельо, пекучим зашморгом давить йому груди.
— Мулатка Мерфі розповіла мені, що до сеньйори заходив якийсь індіянин, — каже Мігель. — Напевно, її друг, її посланець.
— Її друг, ти правду кажеш, Мігель, — монотонно, з вимученим спокоєм мовить доктор Коельо.
— Мулатка Мерфі не знає, куди пішов індіянин. Він зник безслідно. Він дуже боявся зустрітися з поліцією…
— Він мусив боятися поліції, Мігель. Що ж далі?
Мігелеві більше нічого говорити, він мовчить, ловить в собі якісь думки, переступає з ноги на ногу і враз, посміхнувшись, каже:
— Я бачив сьогодні вранці людей сеньйора Крутояра. Вони лагодяться вирушати в дорогу. Чув, що мають намір мандрувати в глибину сельви.
Доктор Коельо дякує Мігелю. Потім відводить убік Філіппе Россаріо, і вони, такі не схожі один на одного — могутній, плечистий робітник і старенький, сивобородий дідусь з білою перев’язкою на голові,— зважують останні новини.
— Сигнал прибув, — каже доктор Коельо.
— Так, скоро будемо виступати, — каже Філіппе Россаріо. — Не сьогодні-завтра запалимо сигнальний вогонь на вершині Комо. Зв’язківець десь поруч, він шукає нас.
Доктор Коельо обмацує рукою рану, нахмурює брови. Підкинувши враз голову, гукає в гущавину:
— Орнандо!
Смаглявий юнак в елегантному, крислатому сомбреро вихоплюється з кущів. Вся його струнка, пружна постать промениться молодечою силою.
— Ти підеш у селище Курумба для зустрічі з посланцем “Віргінії”.
— Я готовий, батьку!
— І по дорозі розпитаєш у індіян арекуна про росіян. Ти розумієш мене, Орнандо?
Звичайно ж, він розуміє. В підкинутій до капелюха руці, в широко розчахнених очах горить бажання швидше вибратися на нелегку справу. Він умить дістанеться, куди треба. А якщо негідник Олів’єро, цей підлий, нікчемний пес заміриться перешкодити шановному радянському сеньйорові, то Орнандо нагадає про себе. Ніколи ще його рука не хибила.
Коельо бачить, як смаглява синова долоня важко лягає на кобуру пістолета.
— Правильно, Орнандо! — схиляє доктор поранену голову. — Візьми з собою Мігеля Россаріо.
Добродушний велетень, наче вже давно чекає наказу, зливається могутнім плечем з жилавим, гнучким тілом молодого креола. Двійко друзів готові до діла.
Їм підводять коней, засідланих, з притороченими гранатними сумками.
— В дорогу! — підтягується всім тілом доктор Коельо.
— Щасливо, батьку! — гукає Орнандо і перший береться за луку сідла.
Бійці, що зібралися на галявині, вигукують якісь прощальні слова, бажають щасливого повернення. Гуде тривожно сельва, чути удари близького грому.
Старий Коельо дивиться вслід вершникам. В його очах все яскравіше спалахують вогники наступаючої бурі. Поправивши оперізку на голові, він сумно усміхається. Що віщує йому гроза? Які ще штормовиці пронесуться над цією зраненою і вічно юною землею.
Себастьян Олів’єро нервував. Першою ознакою, яка свідчила про його вкрай збуджений стан, був розстебнутий комір френча. Френч давив комісара, наче удав, ніби петля шибениці.
Сержант Аркаяліс стояв на порозі кімнати й улесливо дивився на свого шефа. Одутлувата пика сержанта дратувала Олів’єро. За інших обставин можна було б зігнати злість на цьому окадькуватому йолопові. Але сьогодні треба стримуватися. Сержант Аркаяліс після нічного бою провів дві години в товаристві з Бракватістою, який запросив його, мов найближчого друга, на полювання в бамбуковий гай. Сержант Аркаяліс почуває себе персоною. Ого, ще й якою персоною!
Вони про щось домовлялись під час полювання з полковником, це напевне. Себастьян Олів’єро уявляє солоденьку посмішку на обличчі свого помічника, з якою той викладав високоповажному гвардійському офіцерові пікантні деталі з Себастьянового життя. Підлий інтриган. Він забув, кому має дякувати за швидке просування по службі.
Комісар вийшов на ґанок. Обвів поглядом принишклу вулицю. Селище лежало перед ним покірне й німе… Але в цій покорі комісарові тепер вчувалася загроза. Кожна хатина таїла в собі зненависть до нього.
Олів’єро сів на коня і бездумно почвалав вулицею.
Двоє хлопчаків викотились комісарові під ноги, за ними вилетіла розлючена свиня, худа й загнана, мов собака. Дітлахи, певне, розгнівали тварину, і вона була ладна пошматувати їх. Худенькі дитячі ніжки залопотіли по пилюці.
Себастьян Олів’єро грубо вилаявся. Бодай вас зжерли каймани!
Біля дому Мерфі юрмились жінки. Скорботно опустивши голову, вони перешіптувались між собою. При появі комісара швидко відійшли вбік. Тільки одна з них, шанобливо вклонившись, поспішила йому назустріч.
— Сеньйор комісар вислухають мене?
У жінки був полохливий, слабкий голос. Темна хустина ховала майже все її обличчя, і на Себастьяна Олів’єро дивились два маленьких ока, немов ґудзики на мордочці лялькового ведмедика. Жінка давно слугувала комісарові, отримуючи за свої дрібні доноси мізерні винагороди.
— У домі Мерфі лежить небіжчиця, якась невідома сеньйора…
Комісар, торопіючи від страшної здогадки, рвучко схопив стару за груди. Своїм хижим поглядом він пропікав її наскрізь.
— Ти що верзеш? Яка сеньйора? Кажи ясніше, відьмо!
Олів’єро опанувала тривога, якесь панічне передчуття розплати. В його свідомості спалахнуло ненависне ім’я Ернестіни Коельо. Так, він знав, він майже був певний, що саме вона лежить у хижці мулатки.
— Як ім’я сеньйори? — зловісно прошипів Себастьян.
Стара безпорадно розвела руками:
— Хтозна… Мерфі каже, що сеньйору пограбували індіяни. Вони їхали на кораблі. Вночі її знесли на берег…
Олів’єро, слухаючи бабське базікання, щось обмірковував. Що ж, немає сумніву, що в домі Мерфі тіло Ернестіни Коельо. Вона мала вмерти ще на Оріноко, але його постріл виявився хибним. Вперше в житті він не зумів покласти свою жертву з першого пострілу…