Я хочу нагадати від себе, шановний добродію: золото не любить жадоби. Злий дух Курукіра мстить жорстоко не тільки іноземцям, але й тим, хто надто віддано служить їм. Запам’ятайте це, шановний сеньйоре президент.
У вашій маленькій тропічній республіці панує рабство, жорстоке і невблаганне, безпросвітне і безнадійне. Раби потрібні власникам великих гасієнд, людям без совісті й честі, ненажерним господарям каучукових плантацій. І вони не спиняються ні перед чим, аби знайти дарові робочі руки. Вони зробили рабство своєю професією.
Про що говорить хоча б такий факт? Нещодавно власник однієї з найбільших асієнд по Верхньому Оріноко Урбако влаштував нічне полювання на тубільців. Озброєні рушницями, його слуги оточили лісове селище беззахисних індіян. Своїми смолоскипами напасники швидко підпалили хижі. За чверть години узурпатори перестріляли майже все доросле населення селища. Помилували тільки дітей та кількох молодих жінок. Бранців зв’язали попарно і привели на гасієнду свого господаря. Так “цивілізований” варвар Урбако придбав собі дарову робочу силу. Власті й пальцем не ворухнули, щоб покарати його.
Справжні володарі вашої країни — жорстокі урбако. В чині генералів і полковників вони очолюють воєнні хунти й політичні партії. В їхніх руках уся влада. Вони продають країну іноземному капіталові, зраджують народ. Болем і гнівом сповнюється моє серце, коли я згадую про те, що у вашій республіці, як ніде, трудова людина — креол, негр, індіянин, мулат — перестала вважатись за людину. Як можуть християни ігнорувати найголовніші заповіді Христові, забувати, що людина людині — не вовк, а брат. Чому гонитва за грішми витіснила з людських сердець християнську добропорядність?
Ви добре знаєте, сеньйоре міністр, що тільки у вашій країні процвітає найпідліший вид бізнесу — торгівля людськими головами. Може, вам неприємно читати ці рядки, але я прошу вас: дочитайте їх до кінця. Якщо у ваших грудях ще не зачерствіло серце, ви зрозумієте моє обурення.
Відверто кажучи, я й раніше знав, що деякі дикунські племена, виконуючи свої страхітливі ритуальні звичаї, відрубують ворогам голови і якимось особливим способом препарують їх. Я знав, що є людці, котрі заради власної наживи купують і перепродують такі голови. Але я не знав, що торгівля відрубаними головами перетворилася на свого роду фах, ремесло.
Якось у хижі вождя одного племені я, на превеликий свій подив, побачив людину в корковому шоломі й білому тропічному костюмі. Спочатку мені спало на думку, що переді мною член наукової експедиції, який вивчає тропічні нетрі.
Чоловік назвався Гобсоном. Він витяг портсигар і запропонував розкурити по запашній сигарі. От і послав мені бог розраду, подумав я й, умостившись на підстилці з бананового листя, наладнався слухати цікаві розповіді.
Гобсон був високим худорлявим блондином, з проникливими голубими очима. На переніссі в нього я помітив невеличку ямку і подумав, що ця людина, озброївшись окулярами, певно, провела не одну ніч над науковими працями.
Ми мовчали кілька хвилин, з насолодою затягуючись ароматним димом.
Жінки вождя носили нам страви, але ми не торкались їх. Я хотів розпитати Гобсона про онкологічні досліди Чікагського інституту і про новітні плани обводнення Сахари. Я думав почути від нього про останні гастролі трупи радянських артистів у Парижі та Ліссабоні.
І раптом Гобсон, загасивши об землю сигару, спитав мене:
— Ви не знаєте, як оцінюють голови в цій окрузі?
Очевидно, моє обличчя після його слів здалося йому дурнуватим, бо він повторив запитання:
— Комісар Олів’єро запевнив мене, що я матиму тут непоганий зиск. Він сам начебто заробив на перепродажу голів три тисячі фунтів. Він не боїться моєї конкуренції і каже, що його агенти забезпечують його необхідним матеріалом за найдешевшу ціну. Мені цікаво, скільки правлять на Верхньому Оріноко за голову?
Я відчув, як земля осідає піді мною. У мене пошерхло у роті, і я ледве вимовив:
— Не цікавився, сер.
Гобсон узяв нову сигару і так, начебто нічого й не сталося, запалив її від запальнички, виготовленої в формі маленького револьвера. Я дивився на той револьвер, на вузенькі синюваті губи Гобсона, на його перенісся, де залягла рожева ямка від окулярів, і відчував, як у серці моєму піднімається зненависть. Мені було ясно: переді мною сидить один з агентів, котрі займаються купівлею і перепродажем голів забитих індіян — цим страхітливим ремеслом.
Перший порух, який я подавив у собі, — вдарити Гобсона навідліг по щоці, — змінився раптовою цікавістю: хто ця людина? Які її думки? З ким вона ділить свої бариші? Окрім того, я хотів з’ясувати, яких розмірів досягла злочинна практика перепродажу мертвих голів.
Я вдав із себе невігласа і стримано запитав:
— Скажіть, невже торгівля головами приносить вам надійний зиск?
Гобсонові, очевидно, давно хотілося похизуватись переді мною своїми успіхами, можливо, навіть вразити мене. Він був красномовний і дуже веселий, коли говорив, що торгівля головами — найвигідніша справа в цій богом проклятій країні, що він кожного року збуває закордонним фірмам голів на кілька тисяч доларів. За кожну голову йому платили по сто доларів, не менше. А от Чікагський антропологічний музей не шкодував за вдалі екземпляри й чотирьохсот.
— Що ви розумієте під вдалими? — спитав я, відчуваючи, як у мене з жаху холонуть ноги.
Гобсон криво посміхнувся. Йому було просто дивно, що є люди, котрим невтямки така звичайна справа. Хіба не ясно, що можуть бути голови з маленьких індіян і з дорослих, жіночі голови й чоловічі, препаровані вдало й невдало.
Він спокійно відклав убік сигару й потягнувся рукою до мішка, який лежав неподалік од входу в хижу. Я вжахнувся при одній думці, що поруч мене, за якихось два—три кроки, лежали голови, людські голови, з очима й носами, голови, відрізані від тулубів і засушені для продажу.
Гобсон вправним рухом розв’язав мішок, взяв його за гузирі й потягнув угору. Отак, знаєте, сеньйоре міністр, зовсім просто й дуже делікатно потягнув самими кінчиками пальців. Щось глухо заторохтіло, вдарилось об підлогу, і я побачив голови.
Спочатку мені здалося, що Гобсон пожартував. Переді мною лежали маленькі кульки, завбільшки з кулак, схожі в напівтемній кімнаті на невеличкі гумові м’ячі.
Я подався всім тілом уперед. Я хотів пересвідчитись, що все це справді жарт, недобрий, жорстокий жарт. Мимоволі моя рука торкнулась до однієї з голів, і я, мов опечений, відсмикнув її назад.
— Годі-бо, не бійтеся! — зареготав Гобсон, пихкаючи димом сигари. — Вони не кусаються.
Він узяв одну з голівок за довге чорне волосся і підняв на рівень моїх очей.
Майже не володіючи собою, я дивився на страшний експонат. Ось що лишилося від людини, від живої людини, яка дивилась на небо, раділа сонцю, кохала, ненавиділа, мріяла, сподівалася… Вираз суму й страждання відбився на мертвому обличчі, від чого голівка ще більше нагадувала справжню живу голову. Рот і очі її були прошиті грубими нитками. Гобсон коротко пояснив, що в цьому є певний сенс. Адже індіяни вважають, що душа забитого може прийти до воїна, який відрубав голову, і жорстоко помститись йому. Щоб запобігти цьому, індіяни прошивають очі та вуста й, отже, закривають душі вихід назовні.
Дивлячись на темно-брунатну кульку в руці вампіра, я нічого не бачив. Власне” ні, я бачив. Я бачив жорстокість ситих і цікавість нудьгуючих, я бачив ваш уряд, сеньйоре президент, вашу поліцію, яка потурає звірствам, справжню ціну вашим законам і вашій демагогічній балаканині, котрою ви прикриваєте свою бездушність.
Своїм листом я не хочу вселити у ваше серце вбивчу й невідрадну думку про те, що народ вашої країни здичавів до краю, що дикі індіяни й справді такі жорстокі й підступні бестії, для яких єдиним виправним засобом могла б бути куля. Ні, шановний сеньйоре, люди вашої країни — добросердечні й гідні кращої долі, їх примушують убивати. Ви самі знаєте, що білі негідники, такі, як Гобсон і його друзі, нацьковують одне індіянське плем’я на інше. Вам повинно бути відомо, що, роздуваючи ворожнечу між племенами, гобсони постачають зброю одним; індіянам і не дають її іншим.