У цей час почали подавати першу вечерю — другу подавали після півночі, — і Джордан запросила мене приєднатися до її товариства, що розмістилося за столом в іншому кінці саду. Товариство складалося з трьох подружжів і кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пізно Джордан віддасть свою особу в його більше чи менше розпорядження. Всі вони трималися разом і в одному місці, з гідністю виконуючи добровільний обов'язок — репрезентувати тут шановану місцеву аристократію, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, наміру включатись у розваги тутешнього різношерстного збіговиська.
— Ходімо звідси, — прошепотіла мені Джордан після того, як ми змарнували півгодини. — Мене вже нудить від їхньої добропорядності.
Ми підвелись, і вона пояснила, що ми хочемо пошукати господаря, бо мені, мовляв, незручно, що я й досі не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з багатозначною, меланхолійною посмішкою.
У барі, куди ми передусім зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбі там не було. Джордан даремно виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Тоді ми обрали навмання якісь солідні на вигляд двері, ввійшли і опинились у бібліотеці, кімнаті з високим готичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.
Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернувся і оглянув Джордан з голови до ніг.
— Що ви на це скажете? — спитав він збуджєно.
— На що саме?
Він показав рукою на книжкові полиці.
— На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.
— Книжки?
Він кивнув головою.
— Справжнісінькі — і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це — тільки добре зроблені шпалери, а виявляється — справжні книжки! I сторінки є, і... Стривайте, я покажу!
Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом «Лекцій» Стоддарда.
— Бачите? — переможно вигукнув він. — Справжнісінький друкарський виріб. Воістину — не вір очам своїм! Цей тип — другий Беласко. I який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися — сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.
Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.
— Хто вас привів? — спитав він. — Чи, може, ви прийшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.
Джордан не відповіла — тільки весело блиснула очима.
— Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт, — вів він далі. — Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайомі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п'ю — не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.
— I як, допомогло?
— Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів! Слухайтє, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони...
— Ви нам казали.
Ми урочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад.
На обтягнутому брезентом помості вже почалися танці: добродії похилого віку незграбно кружляли з молодими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в судорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі. Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто — щось джазове, а в перервах між виступами гості виконували власні «номери» в усіх куточках саду, і хвилі безтурботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят — не хто інші, як наші дівчата в жовтому — виконала в костюмах дитячу сценку, а тимчасом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже підбився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здригався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.
Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу заходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампанського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.