Один якийсь Кліпспрінджер бував там віддавна і так часто, що дістав прізвисько «Квартирант» — по-моєму, в нього взагалі не було власної домівки. З театральних кіл туди вчащали Гев Вейз, і Горас О'Даневен, і Лестер Майєр, і Джордж Даквід, і Френсіс Булл. З Нью-Йорка приїздили також Кроми, і Бекгіссони, і Деннікери, і Рассел Бетті, і Коррігени, і Келлегери, і Дуери, і Скаллі, і С. В. Белчер, і Смерки, й молоді Квінни, що оце недавно розлучились, і Генрі Л. Палметто, який згодом вкоротив собі віку, кинувшись під поїзд підземки на станції «Таймс-сквер».
Бенні Макклінеген прибував завжди з четвіркою дівчат. Дівчата Щоразу були інші, але напрочуд схожі одна на одну, і всім здавалося, що вони одні й ті самі. Я вже призабув, як їх звали — здається, Жаклін, а може, Консуела, чи Глорія, чи Джун, чи Джуді, милозвучні ж прізвища їхні походили від назв квітів чи місяців, а часом звучали й урочистіше, і ви впізнавали прізвища знатного американського капіталіста; в разі, якщо ви починали розпитувати, виявлялося, що перед вами й справді його кузина.
Пригадую, що бачив там і Фаустіну О'Брайєн — принаймні, раз, — і дочок Бедекера, і молодого Бруера, того, якому на війні відстрелили ніс, і містера Олбраксберджера, і міс Хааг, його наречену, і Ардіту Фіц-Пітерс, і містера П. Джуетта, колишнього керівника Американського легіону, і міс Клодію Гіп у супроводі добродія, про якого казали, що він її шофер, і принца фон як його там — всі називали його герцогом, а ім'я його я забув чи, може, взагалі не знав.
Всі ці люди того літа бували в Гетсбі.
Десь наприкінці липня о дев'ятій ранку шикарний автомобіль Гетсбі під'їхав вибоїстою алейкою до моїх дверей, і його клаксон гучно проспівав мелодію на три ноти. Гетсбі вперше завітав до мене — хоч на той час я вже двічі побував на його прийомах, літав на гідроплані і, піддавшись наполегливим умовлянням, ходив купатися на його пляж.
— Доброго ранку, друже. Я вирішив заїхати по вас — ви ж не забули, що ми сьогодні снідаємо разом у місті.
Він балансував, стоячи на приступці автомобіля, з тією розкутістю рухів, яка так властива американцям — певно, від того, що замолоду ми не знаємо тяжкої фізичної праці й не виструнчуємося, сидячи за партою; а ще більше — від невимушеної граційності наших нервових, поривчастих спортивних ігор. У Гетсбі ця властивість виявлялася в постійній рухливості, що порушувала звичайну стриманість його манер. Він ніколи не стояв спокійно — або вибивав дріб ногою, або нетерпляче стискав і розтискав кулак.
Він помітив, що я милуюся його машиною.
— Гарна, правда? — Він зіскочив з підніжка, щоб я оглянув її в усій красі. — Ви хіба не бачили її раніше?
Я бачив її. Всі звертали на неї увагу. Вона була кремового кольору, вся сяяла нікелем, з її фантастично видовженого корпусу тут і там пихато випиналися відділення для капелюхів, відділення для харчів, відділення для інструментів, а численні шибки утворювали справжній лабіринт, у якому сонце віддзеркалювалося десяток разів. Умостившись за кількома шарами скла в такій собі теплиці із зеленої шкіри, ми рушили до міста.
Протягом того місяця я зустрічався з Гетсбі кілька разів і з прикрістю переконався, що мені з ним нема про що розмовляти. Тож моє перше враження від нього як від особи непересічної поступово стерлось, і він став для мене просто хазяїном таверни, що стояла поряд з моїм домом.
I ось тепер ця недоладна поїздка. Ще на півдорозі до Вест-Егга я помітив, що з Гетсбі діється щось не те: він почав уривати посередині свої старанно вибудовані фрази й раз у раз збентежено поплескував себе по колінах, обтягнутих штанами кольору паленого цукру. А тоді нараз запитав:
— Скажіть, друже, що ви взагалі про мене думаєте?
Трохи ошелешений, я спробував відбутись загальними фразами, на які звичайно заслуговує таке запитання.
— Знаєте, давайте я сам розповім вам про своє життя, — перебив він мене. — Бо я не хотів би, щоб у вас склалося хибне уявлення про мене з отих пліток, які ви весь час чуєте.
Отже, йому відомо було, якими химерними звинуваченнями присмачуються розмови в його вітальнях.
— Я розповім вам святу правду! — Він підніс праву руку, немов закликаючи в свідки Бога. — Я народився на Середньому Заході, в заможній родині. Батьків моїх уже немає в живих. Виріс я в Америці, але вчився в Оксфорді, за сімейною традицією. Всі мої предки віддавна вчилися в Оксфорді.
Він скоса глянув на мене — і я зрозумів, чому Джордан Бейкер вирішила, що він бреше. Слова «вчився в Оксфорді» він проказав скоромовкою, немов боячись ними подавитися, немов вони вже колись застрявали йому в горлі. I сумнів цей підірвав мою довіру до нього, і я подумав: може, в його минулому і справді ховається якась зловісна таємниця?