На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли половину кварталів Асторії — але тільки половину, бо, коли в'їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла і нас наздогнав розлючений полісмен.
— Все гаразд, друже! — вигукнув Гетсбі. Він загальмував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.
— Все гаразд, — погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. — Тепер я знатиму вашу машину, містере Гетсбі. Прошу пробачення.
— Що це ви йому показали? — спитав я. — Оксфордську фотографію?
— Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на Різдво вітальну листівку.
Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки поставало місто, — біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби вперше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.
Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним — дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скорботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі порушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелц-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперницькими поглядами.
«Тут, за мостом, усе можливе, — подумав я. — Геть усе...»
Навіть Гетсбі міг тут з'явитися, ні в кого не викликаючи подиву,
Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і поснідати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок другій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті побачив Гетсбі — він стояв і розмовляв з якимось чоловіком.
— Містере Каррауей, познайомтеся — мій приятель містер Вольфсгайм.
Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики волосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.
— ...тож я тільки раз глянув на нього, — сказав містер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, — і, як по-вашому, що я зробив?
— Що? — ввічливо поцікавився я.
Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразного носа на Гетсбі.
— Я віддав гроші Кетспо й сказав: «Кетспо, не платіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота». I він таки заткнув рота! Зразу!
Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фразу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.
— Віскі з содовою? — спитав метрдотель.
— Приємний ресторанчик, — сказав містер Вольфсгайм, роздивляючись на «пуританських німф на стелі. — Але мені більше подобається той, через дорогу.
— Так, віскі з содовою, — кивнув Гетсбі, а тоді відказав містерові Вольфсгайму: — Там надто задушно.
— I задушно, і тісно, — сказав містер Вольфсгайм. — Зате скільки спогадів!
— Це ви про який ресторан? — спитав я.
— Старий «Метрополь».
— Старий «Метрополь», — сумовито вимовив містер Вольфсгайм. — Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив — і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось питає» — а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», — відповідає Розі й хоче підвестись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він заходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?» Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.
— I що ж він — вийшов? — простодушно спитав я.
— Звісно, вийшов. — Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. — На порозі ще озирнувся і сказав: «Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави». I тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.