— Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець, — пригадав я.
— З Беккером — п'ятьох. — Його ніздрі допитливо скинулися на мене. — То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?
Вражений таким несподіваним переходом, я розгубився, За мене відповів Гетсбі.
— Ні, ні! — вигукнув він. — Це не той.
— Не той? — Містер Вольфсгайм був очевидно розчарований.
— Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.
— Перепрошую, — мовив містер Вольфсгайм. — Я помилився.
Нам подали соковиту печеню, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого «Метрополя», з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто сидів позад нього. Певно, коли б не моя присутність, він зазирнув би й під наш стіл.
— Слухайте, друже, — сказав Гетсбі, нахиляючись до мене. — Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в машині?
Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:
— Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не можете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?
— Повірте, ніяких підступів тут нема, — запевнив він мене. — Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер — справжня спортсменка, з нею якась там нечесна гра просто неможлива.
Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з містером Вольфсгаймом.
— Йому треба подзвонити, — сказав містер Вольфсгайм, простеживши за ним очима. — Чудовий хлопець, чи не так? I з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.
— Так.
— Він закінчив Оксфорд.
— Еге ж.
— Він закінчив Оксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Оксфордський університет?
— Та чув, що є такий.
— Це один з найславетніших університетів у світі.
— А ви давно знайомі з Гетсбі? — спитав я.
— Кілька років, — відповів він не без гордості. — Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Вірите, якусь годину з ним побалакав — і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. «Ось, — сказав я собі, — ось кого можна спокійно запросити до себе додому й познайомити з мамою і сестрою». — Він помовчав. — Я бачу, ви дивитеся на мої запонки.
Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білокості напрочуд знайомої форми.
— Справжні людські зуби, — пояснив він. — Найкращі зразки.
— Невже! — я придивився пильніше. — Це ж треба!..
— Еге ж, — він заправив манжети в рукави піджака. — Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.
Коли той, хто викликав у нього цю інстинктивну довіру, повернувся до нашого столу, містер Вольфсгайм одним духом випив каву й підвівся.
— Ми чудово поснідали, хлопці, — сказав він. — А тепер я втечу, щоб не зловживати вашою гостинністю.
— Посидьте ще трохи, Мейєре, — сказав Гетсбі, не дуже наполегливо.
Містер Вольфсгайм підніс руку, немовби благославляючи нас.
— Ви дуже люб'язні, але ми належимо до різних поколінь, — урочисто мовив він. — У вас свої розмови — про спорт, про дівчат, про... — Ще одним помахом руки він замінив той третій іменник. — А мені вже п'ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.
Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?
— Він іноді робиться надто сентиментальним, — пояснив Гетсбі. — Сьогодні в нього, певно, саме такий день. А взагалі його в Нью-Йорку всі знають, а надто на Бродвеї.
— Хто він, актор?
— Ні.
— Зубний лікар?
— Мейєр Вольфсгайм? Ні, він гравець. — Гетсбі повагався, а тоді незворушно додав: — Це він у тисяча дев'ятсот дев'ятнадцятому році провів оту махінацію на чемпіонаті з бейсболу.
— Не може бути!
Я був приголомшений. Я пам'ятав, звичайно, ту скандальну історію з бейсбольним чемпіонатом дев'ятнадцятого року, але ніколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирішив би, що вона сталася сама собою, як наслідок якогось неминучого збігу обставин. Мені й на думку не спадало, що одна людина здатна зіграти на довір'ї п'ятдесяти мільйонів чоловік з цілеспрямованістю грабіжника, що зламує сейф.
— Як же він зважився на таке? — спитав я по хвилі.
— Скористався з нагоди, та й по всьому.
— А чому його не ув'язнили?