Вже посутеніло, і, коли ми в'їхали під місток, я обняв золотаві плечі Джордан, злегка притис її до себе й запропонував повечеряти разом. I Дейзі, і Гетсбі раптом перестали цікавити мене, а їхнє місце посіла ця охайна, міцна, обмежена особа, проповідниця всеосяжного скептицизму, що в цю мить граційно відкинулася на мою руку. В голові моїй п'янко, шпарко застукотіли десь почуті слова: «Є тільки ті, що женуться, і ті, що тікають, витривалі й знесилені».
— Дейзі теж треба мати щось у житті, — прошепотіла Джордан.
— А сама вона хоче побачитися з Гетсбі?
— Вона не повинна нічого знати. Гетсбі не хоче, щоб вона знала. Ви просто запрошуєте її на чашку чаю.
Ми проминули стіну темних дерев, і в парк улилося ніжне хистке світло фасадів П'ятдесят дев'ятої вулиці. На відміну від Гетсбі й Тома Б'юкенена, я не мав дівчини, чий безтілесний образ витав би серед темних карнизів та сліпучих вогнів реклами, а тому я міцніше стис в обіймах ту, що сиділа поруч. Блідий зневажливий рот усміхнувся мені, і я пригорнув її до себе ще міцніше, так, що наші уста зустрілися.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Повертаючись тієї ночі до себе у Вест-Егг, я неабияк злякався, вирішивши, що мій будинок горить. Друга година ночі, а увесь кінець мису охоплений загравою, кущі відсвічують примарним світлом, дроти між стовпами мерехтливо зблискують. Та коли таксі завернуло за ріг, я побачив, що це будинок Гетсбі сяє всіма вогнями від вежі до підвалів.
Спочатку я подумав був, що там відбувається черговий бенкет і буйні веселощі завершуються грою в хованки чи в сардинки, яка розлилася по всіх приміщеннях. Але чому тоді не чути ніякого галасу? Тільки вітер шумить у деревах, розгойдує дроти, і світло у вікнах то гасне, то спалахує, неначе будинок підморгує комусь у нічній темряві...
Коли моє таксі, фуркочучи, поїхало геть, я побачив Гетсбі — він ішов до мене по траві.
— Ваш будинок виглядає як павільйон Всесвітньої виставки, — сказав я йому.
— Справді? — Він неуважливо озирнувся. — Це я провів невеличкий іспекційний обхід. Слухайте, друже, давайте прокатаємося на Коні-Айленд. Моєю машиною.
— Уже пізно.
— То, може, поплаваємо в басейні? Я за все літо ще жодного разу в ньому не плавав.
— Мені вже час спати.
— Ну, як хочете.
Він чекав, вочевидь, насилу стримуючи хвилювання.
— Міс Бейкер розмовляла зі мною, — сказав я нарешті. — Завтра я зателефоную Дейзі й запрошу її на чашку чаю.
— А, добре, — сказав він недбало. — Тільки мені не хотілося б завдавати вам клопоту.
— Який день буде для вас найзручніший?
— Який день буде найзручніший для вас? — квапливо виправив він мене. — Повірте, я справді не хотів би завдавати вам клопоту.
— Може, післязавтра?
З хвилину він розмірковував. Потім невпевнено зауважив:
— Треба б підстригти газон.
Ми обидва подивилися туди, де проходила чітка межа між моїм занедбаним, кошлатим травником і його темнішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула підозра, що він має на думці мій газон.
— I потім іще одне... — сказав він нерішуче й затнувся.
— То, може, відкладемо на кілька днів? — спитав я.
— Та ні, я не про те. Тобто... — Не знаючи, як розпочати, він силкувався підшукати потрібні слова. — Розумієте, я оце подумав... Мені спало на думку... Ви, здається, заробляєте небагато, еге ж, Друже?
— Та не дуже багато.
Моя відповідь, певно, додала йому рішучості, і він повів далі більш упевнено:
— Я так і думав — вибачте, якщо я... Розумієте, окрім основної своєї справи, я зайнявся ще й побічною — підвернулась, як то кажуть, на стороні. Тож я оце подумав — оскільки ви заробляєте небагато... Ви ж, здається, продаєте цінні папери?
— Намагаюсь.
— То це може вас зацікавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, якоюсь мірою конфіденційну.
Тепер я добре розумію, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція оплати за послугу, що мені лишалося тільки одне — відмовитися.