Выбрать главу

Коли ми ввійшли, вона застережливо виставила впе­ред долоню, дочитала: «Далі буде», — й кинула журнал на столик.

Затерпле тіло її жадало руху: дівчина нетерпляче ви­простала ноги й підвелася.

— Десята година, — оголосила вона, визначивши час не інакше як поглядом на стелю. — Слухняній дівчинці пора спатки.

— У Джордан завтра змагання, — пояснила Дейзі. — У Вест­честері.

— Ах, то ви — Джордан Бейкер!

Тепер я зрозумів, чому вона видалася мені знайо­мою — це миле зневажливе личко не раз дивилося на мене з фотографій, що ілюст­рували репортажі про спор­тивні події в Ешвілі, Хот-Спрінгсі й Палм-Бічі. Я навіть чув якусь плітку, що виставляла її в дуже невигідному світлі, але про що саме йшлося, забув.

— На добраніч, — лагідно мовила вона. — Розбудіть мене о восьмій, гаразд?

— І ти так рано встанеш?

— Встану. На добраніч, містере Каррауей. Ми ще побачимося.

— Ну, звісно, побачитеся, — запевнила Дейзі. — Я оце навіть думаю, чи не посватати вас. Навідуйся до нас частіше, Ніку, я постараюсь — як це кажуть? — спа­рувати вас. Знаєш — то ненароком замикатиму вас обох у комірчині, то виштовхуватиму в човні у відкрите море абощо...

— На добраніч, — гукнула зі сходів міс Бейкер. — Я нічого не чула.

— Вона славна дівчина, — сказав Том по хвилі. — Тільки даремно їй дозволяють отак швендяти, куди їй заманеться.

— А хто може їй щось дозволити чи заборонити? — холодно спитала Дейзі.

— Її родина — звісно хто.

— Її родина — це одна-однісінька тітка, якій уже, мабуть, двісті років. Але тепер нею опікуватиметься Нік, еге ж, Ніку? Тепер, уліт­ку, вона приїздитиме до нас щосуботи. Я вважаю, що тепло родинного вог­нища сприятливо вплине на неї.

Дейзі й Том подивились одне на одного.

— Вона з Нью-Йорка? — квапливо спитав я.

— З Луїсвілла. Подруга моєї юності. Моєї щасливої, безтурботної...

— Ти що, провела з Ніком на веранді задушевну бесі­ду? — раптом спитав Том.

— Задушевну бесіду? — Вона глянула на мене. — Ні, не пригадую. Стривай, здається, ми розмовляли про нордичну расу. Авжеж, саме про неї. Не знаю, хто почав перший, але ми так захопилися...

— Тобі, Ніку, тут казна-чого наговорять, не бери всього на віру, — застеріг мене Том.

Я весело відповів, що взагалі нічого не чув, і трохи згодом почав прощатися. Вони провели мене до дверей і, поки я сідав у машину, стояли вдвох у веселому пря­мокутнику світла. В останню мить Дейзі гукнула:

— Зажди! Добре, що я згадала, це ж так важливо. Чи правда, що ти заручився з якоюсь дівчиною там, у себе вдома?

— Так, так, — приязно підхопив Том, — ми чули, що в тебе є наречена.

— Наклеп. Я надто бідний.

— А ми чули, — наполягала Дейзі; на мій подив, вона знов оживилася, мов квітка, що розпустила пелюстки. — Ми чули від трьох різних людей, отже, це правда.

Звісно, я знав, про що йдеться, але в мене справді не було ніякої нареченої. Чутки про мої заручини стали, власне, однією з причин, що спонукали мене податися на Схід. Негоже рвати давню дружбу з дівчиною через якісь плітки, та, з іншого боку, мені зовсім не хотілося, щоб ті плітки врешті довели мене до шлюбу.

Інтерес Тома й Дейзі до моєї особи зворушив мене, тепер навіть їхнє багатство не здавалося мені таким нездоланним бар’єром між нами, але, вертаючись до­дому, я все ж таки не міг позбутись якогось неприємно­го, гнітючого почуття. Мені здавалося, що Дейзі лиша­ється єдине: схопити дитину на руки й утекти з того дому, — але вона, видно, зовсім не мала такого наміру. Що ж до Тома, то звістка, що в нього є «пасія в Нью-Йорку», здивувала мене куди менше, ніж те, що якась книжка здатна вивести його з рівноваги. Щось змушувало його гризти окрушку зачерствілих ідей: видно, могутній тваринний егоїзм не живив більше його владну душу.

Літо вже настало по-справжньому — про це свідчили нові рекламні вогні на дахах придорожніх кафе й перед заправними стан­ціями, де новенькі червоні бензоколонки стирчали в озерцях світла. Повернувшись до себе у Вест-Егг, я поставив машину під навіс й присів на по­двір’ї на покинуту газонокосарку. Вітер ущух, стояла яскрава, напоєна звуками ніч, між дерев лопотіли кри­лами птахи, нескінченними органними переливами гули жаби, яких надимали, виповнювали життям могутні міхи землі. Темний силует кота плавно перескочив че­рез освітлений місяцем травник, я постежив за ним очима й раптом побачив, що я тут не сам — кроків за п’ятдесят від мене, відокремившись від тіні сусіднього будинку, стояв якийсь чоловік; встромивши руки в кишені, він дивився на срібний розсип зірок. Спокійна невимушеність його пози й та особлива впевненість, з якою його ноги приминали траву, підказали мені, що це містер Гетсбі власною персоною вийшов роздивитись, яка ділянка тутешнього неба належить йому особисто.

полную версию книги