Далі ж відбувалося подальше спрощення і розтиражування американської мрії: багатство, яке функціонувало як доказ праведного трудового бережливого життя, у масовій свідомості обернулося на мету — тим більше, що воно надавало людині не тільки шанування громади, а й відкривало шлях до насолоди, безмежного користування вигодами життя.
Гетсбі — людина, яка створила себе за рецептами американської моралі, і володіння багатством є невід’ємним компонентом мети і сенсу його життя. Втім воно облагороджене мрією, красою, любов’ю. Він має землю, віллу, машину (світлий лімузин — «машина смерті», промовистий американський символ руху дорогою життя). Власне, його майно описано широкими вільними мазками. Його самоповага мало залежить від тих засобів, якими здобуто багатство. Він певен у правильності обраного шляху, вважає, що досяг всього своєю працею. Сукупність правил, що нею керується підліток Джиммі Гетц, дуже нагадує франклінівські заповіти, заповіти батьків-пілігримів, засновників американської буржуазної держави. Загибель Гетсбі відбувається не через зіткнення з реальністю (з нею він перебуває в повній гармонії!), а від руйнування, краху, спустошення мрії, оскільки тиражована спрощена «американська мрія», яку зведено до багатства, розходиться із ідеалом батьків-пілігримів, не може дати щастя людині, вирощеній на цих ідеалах.
Багатство становить фетиш і предмет цього роману, воно зображене автором комплексно. Кохана, мрія Гетсбі Дейзі та її чоловік Том Б’юкенен до багатства причетні від народження, вони — його носії і його «контекст». Том постає його жорстким, сильним, безжальним тілом. Дейзі — вишуканий витвір, прекрасна квітка, що зросла на багатстві. Недаремно в її голосі «бринять гроші». Дейзі — далека родичка, а Том — колишній однокурсник Ніка, вони живуть у фешенебельному районі Іст-Егг, розташованому якраз навпроти Вест-Еггу (і ця планометрія промовиста — адже традиційно вважається американський Захід країною дикого багатства, а Схід — регіоном окультуреної заможності). Фіцджеральд описує власність Б’юкененів детально й неспішно: «Це була весела червоно-біла споруда в південному колоніальному стилі з видом на затоку. Травник, що розпочинався майже біля самої води, біг з чверть милі до парадних дверей, перестрибуючи через сонячні годинники, і стежки, посипані товченою цеглою, і пломеніючі квітники, аж поки, досягши будинку, мовби з розбігу спинався на стіну яскраво-зеленим виноградним лозинням. На терасу будинку виходив ряд балконних дверей; широко розчинені назустріч теплому надвечірньому вітрові, вони сяяли золотом проти сонця, а на сходах, широко розставивши ноги, стояв Том Б’юкенен...» Чи не правда, майже як у Бальзака, наприклад в «Шуанах»: «Гобертен поставив будинок на одній з діляночок дельти... Це був кам’яний будинок у сучасному стилі, з балконом чавунного лиття, з заґратованими віконницями, з прекрасним подвір’ям і англійським садом, що омивався Авоною поза домом». І садиба Гобертена, і будинок Б’юкенена — то не просто житло, а майно, яке характеризує своїх господарів. Бальзак далі зосереджується на детальному описі всіх деталей цього майна, через які й характеризує нувориша. Фіцджеральд ніби вдихає живий дух у інтер’єрну картинку, щоб далі, у символічному русі поєднати майно й вчинок й тим схарактеризувати його хазяїна: «Легкий вітрець гуляв по кімнаті, підхоплюючи завіси, мов бліді прапори, — то вдуваючи їх досередини, то видмухуючи надвір, а то раптом підкидаючи вгору, до стелі, схожої на глазурований весільний торт, і, коли вони опускалися, по килиму винного кольору перебігала тінь, мов жмури, зняті бризом на морській гладі. Єдиною цілковито нерухомою річчю в тій кімнаті була величезна канапа, на якій, мов на заякореній повітряній кулі, сиділи дві молоді жінки. Їхні білі сукні морщилися і тріпотіли, неначе вони обидві щойно залетіли сюди після короткого польоту навколо дому... Потім щось грюкнуло — Том Б’юкенен зачинив з одного боку двері, — і впійманий вітер затих у кутках кімнати, а завіси, килим і обидві молоді жінки поволі опустилися додолу». В наведеному уривку багатство вже не просто достаток і комфорт, а естетичні категорії — краса, простір, світло. І недаремно це «спіймав», зачинивши двері, Том Б’юкенен. Вперше як частина інтер’єру з’являється Дейзі, вона й є найдорожчою і найпринаднішою власністю Тома Б’юкенена.
У романі немає докладного портрета Дейзі. «Дейзі мала смутне, гарне обличчя, осяяне яскравими очима й яскравими жагучими устами, але чоловікам, які захоплювалися нею, найважче було забути звабу її голосу — ту його милозвучну владність, той тихий придих: «Чуєш?» — немов відлуння великої втіхи, якої вона щойно зазнала, і обіцянка втіхи ще більшої, яка чекає попереду». У голосі не просто чується дзвін грошей. Він — втілення тієї краси, поетичності, втаємниченості, які оточують багатство. Дейзі органічно всотала і привласнила силу грошей, стала символом краси, щастя, що уособлюється багатством. У цій соціальній ролі, яка стала її натурою, вона й виступає в романі. Ось до такого багатства все життя прагне Гетсбі. Недарма в його спогадах Дейзі існує лише в оточенні речей. В її домі «Гетсбі дивився й не міг надивитися на чудо юності, полоненої та бороненої багатством, на незайману свіжість пелюсток одягу на Дейзі, й на неї саму, світлу, мов срібло, впевнену й горду, — і таку далеку від виснажливих поневірянь бідняків. Таку її і хоче привласнити як нагороду за віддану любов, як вищий сенс свого життя Джей Гетсбі.