Проте «квітка», яка зросла в багатстві, «не тягне» на роль найбільшої духовної нагороди. Вона недалека за своїм розумовим розвитком (згадаємо, як вона характеризує мало зрозумілі для неї заняття чоловіка: «Наш Том стає мислителем. Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами».) Вона фальшива у своїх нечисленних материнських проявах, вона байдужа до всього, що не торкається її особисто («Часом вона й міс Бейкер починали говорити разом, але в їхній пустотливій, безладній балаканині не було жвавості, вона була холодна, як їхні білі сукні, як їхні байдужі очі, в яких не світилося жодного прагнення», — констатує людина із їхнього кола Нік Карауей).
Мабуть, колись юна леді справді любила нестямно закоханого в неї вдягненого у військову форму майбутнього героя лейтенанта Гетсбі, якому дала обіцянку дочекатись його, але не змогла тієї обіцянки стримати. Молодій жінці надзвичайно пасує трепетна любов таємничого багача Гетсбі. Згадаймо ту несподівану «прозу», яка найбільше вразила її серед багатства Гетсбі: вона щиро розридалася від виду тих численних найвищого ґатунку сорочок, що їх розкидає перед нею закоханий претендент. Вона була б згодна відповісти на його почуття... але й не більш того. Їй несила відмовитися від шлюбу із Томом (хоч він і не криється зі своїми зрадами), вона його «кохає теж», та й навіщо? Адже цей шлюб абсолютно влаштовує обох, це союз спільників.
І нарешті вражаюча остання сцена з участю Дейзі. В той час як схвильований Гетсбі, що прийняв на себе відповідальність за страшний вчинок Дейзі, яка збила людину, сидячи за кермом, і проїхала, навіть не зупиняючись, вештається у садибі Б’юкененів, готовий провести тут всю ніч, аби при необхідності підтримати вражену (з його точки зору) тендітну кохану, вона спокійно вечеряє в кухні, й їхні з Томом тіні (ознака живих людей і водночас тільки їхні пласкі відбитки) дуже сумирно просвічують крізь віконне скло... Тож якщо приймати Дейзі за символ вищої краси, створеної багатством, то всього того, мабуть, досить, щоб переконати читача в неспроможності самої американської мрії.
Якщо Дейзі — душа багатства, то Том — його міцне тіло. Том з клану багатих, багатство оточує його від народження, воно сформувало його особистісні риси: впевненість у собі, тупе вдоволення, почуття самоповаги і вседозволеності. Навіть у розмовах з приємними йому людьми в його голосі чулися нотки презирства, відкритої зверхності. Для підтвердження його «тілесності» створено й лінію його коханки Міртл Уїлсон, дами вульгарної, надзвичайно вітальної, тілесної, для якої Том слугує тим символом «краси багатства», що для Гетсбі його втілює Дейзі. З Міртл у роман входить й місце, де розташована майстерня її чоловіка Уїлсона — Долина Жужелиці, що різко контрастує з будь-яким «людським» осередком проживання, найбільше — з тим описом Нікового фінального видіння незайманого Нового Світу, яким він представ перед очима перших поселенців. Вона сіра, безбарвна, позбавлена будь-яких ознак рослинності, примикає до залізниці, «озвучується» її страшним скреготінням й «опромінюється» величезною рекламою окуліста, який, мабуть, колись практикував у цих місцях. Очі доктора Елберга правлять мешканцям Долини Жужелиці за Господнє око. І це ніби-то апофеоз симулякра, втрата зв’язку з реальністю, життя, віри, щастя, краси, істини.
І сам механік Уїлсон — людина абсолютно безбарвна, ніяка, позбавлена тієї життєвої сили, яку випромінює його дружина. Проте саме він, доведений до відчаю смертю коханої дружини і підбурюваний підступним, завжди готовим передусім до самозахисту, навіть на рівні інтуїції, Томом, у стані афекту виявляється здатним на вчинок — це він вбиває Гетсбі, а потім і себе.