Погравшись і потішившись життям інших, хазяї життя Том і Дейзі їдуть шукати пригод в інших місцях. Навіть у своїй смерті Гетсбі залишається вражаюче самотнім, нікому не зрозумілим, нікому не потрібним.
Цікаво, що коли Фіцджеральд приніс у видавництво завершений роман, то навіть сам Макс Перкінс запропонував ще попрацювати над образом Гетсбі, щоб більш чітко визначити авторське ставлення до головного героя. Але на той час уже зрілий письменник відмовився. А потім один із кращих знавців творчості Фіцджеральда в сьогоденній Америці Д. Пайпер, що видав у 1965 році доволі повний критичний портрет письменника, ніби прочитав творчий задум автора, відзначивши, що основа трагічності Гетсбі в тому, що він розривається між вірою у два суперечливі міфи водночас, що несумісність бажань і стає причиною загибелі — багатство і щастя нетотожні, але прагматизм і мрійливість американця неподільні.
Отже, на маленькій площі «Великого Гетсбі» (обмежений одним літом час, однією з нью-йоркських околиць простір, лаконічна розповідь одного наратора, мала кількість діючих осіб...) Фіцджеральд зумів розмістити кілька жанрових різновидів роману. Тут є кілька різнорівневих «романічних» ліній: глибока любов Гетсбі до Дейзі і паралельно дві банальні любовні історії (брутальна тілесна пара Том — Міртл та не менш банальна світська інтрижка Ніка з Джордан Бейкер), ще й з наявністю любовного трикутника, що переростає на багатогранник (Гетсбі — Дейзі — Том — Міртл — Уїлсон). Легко вирізнити з цього тексту й пригодницько-авантюрну історію з автомобільними перегонами, добре організованим і не розкритим злочином. Можна віднайти і елементи містичної, організованої навколо таємничої постаті головного героя історії. І так само легко виділити з історії його життя своєрідний американський варіант роману виховання. Сама насиченість і композиційна ускладненість твору свідчить про високу ступінь авторської майстерності. Зрілий твір талановитого майстра переростає межі соціального повістування, набирає ознак певної притчевості, проникає до сутності речей. Аби досягти притчевого рівня, Фіцджеральд не розширює картину, а поглиблює кожний фрагмент. До символів піднімаються не тільки образи Тома і Дейзі Б’юкененів. Десятки реальних речей, не дуже-то детально й виписаних автором, поглиблюються до символічного звучання. Світлий лімузин Гетсбі, розкішне наймодніше авто, природно, служить для Америки не тільки ознакою престижного багатства хазяїна, а й символом руху, самого життя. Й оце ж авто стає «машиною смерті» і причиною краху й загибелі свого власника. Зелений вогник постійно світиться вечорами на пристані Б’юкененів, це ж так прозаїчно. І він же стає для Гетсбі яскравішим за всі зірки, бо ніби-то свідчить про реальність й доступність його мрії. В маленькій нью-йоркській оселі, яку Том знімає для своєї пасії і де все облаштовано за смаком Міртл, стіни обклеєно обоями, які імітують Версаль. І промовиста деталь піднімається до рівня символу самої мрії недалекої жінки... Символічного звучання набувають вітер і дощ, які супроводжують кожне денне дійство Гетсбі, — адже його становище у світі таке нестабільне, таке небезпечне, він «діє» в романі виключно при місячному освітленні, від чого його таємничість ще підсилюється. Втім, Гетсбі і не встиг насолодитися своїм багатством — за все літо і навіть в останній день життя йому не довелось скупатися у власному мармуровому басейні. Отже, усе було марним, непотрібним, даремним.
Численні контрадикції, протиставлення сприяють поглибленому прочитанню тексту — і добіp «aкторів, і розстановка «пар», і деталі топонімики (Вест-Егг навпроти Іст-Егг, Долина Жужелиці як неминуча частина шляху до багатих зон), і погодні умови (страшенна спека того дня, який обумовлює розв’язку), і навіть конкретний час дії, який набуває ознак міфічного циклічного часу (початку розквіту і ознак вмирання) — все працює на створення притчевого рівня.
Особливо слід відзначити постать оповідача, носія ліричної тональності, який, проте, має на все свій іронічний погляд. Відомо, що Фіцджеральд захоплювався Конрадом, перечитував «Серце пітьми», працюючи над «Великим Гетсбі». І головний принцип структури його роману, безумовно, наслідує відкриття Конрада, який винайшов і блискуче використав образ бувалого і освіченого, мудрого і розважливого оповідача капітана Марлоу. Серед попередників Фіцджеральда слід відзначити і Генрі Джеймса, чий творчий і теоретичний доробок був спрямований на подальшу розробку готорнівської/конрадівської моделі романтичного роману. Адже саме Джеймс у передмові до «Княгині Касамасіма» відзначив як найбільше авторове досягнення вміння віднайти ідеальну перетворюючу свідомість наратора, який був би й об’єктивним свідком, емоційно задіяним в епізоді, й достатньо мудрою, досвідченою і розважливою людиною, щоб оптимально передати епізод. Такою ідеальною знахідкою для Фіцджеральда і став Нік Каррауей, людина освічена й неупереджена, іронічна і розважлива, толерантна до іншого і своя у світі заможників.