У 1940 році життя сорокачотирирічного Френсіса Скотта Фіцджеральда обривається сердечним нападом. Залишаються його твори.
Романи Фіцджеральда надзвичайно ліричні. Проте в них повно і переконливо представлено не лише примхливу психологію протагоністів, а й відтворено соціальні реалії в їх історичній конкретиці. До того ж завжди відчувається якась глибинна втаємниченість людської особистості, непізнане глибинне «щось», неповторний аромат індивідуальності. Серед авторських знахідок Фіцджеральда, які великою мірою сприяють такій ліричній об’ємності, слід відзначити його наближеність до романтичної естетики, зокрема символізування реалій і явищ, системне використання їх як стрижневих образів-організаторів тексту та інтертекстуальності, що й поглиблює, й розширює сприймання їх читачем.
Йому також належить подальша розробка джеймсівського надбання — вміння віднайти таку «перетворюючу свідомість», яка б водночас була і лірично ангажованою, і достатньо відстороненою та проінформованою, і здатною до аналізу, і наділеною певним артистизмом, ще й мала б свіже спостережливе око і здоровий глузд, і певну причетність до об’єкту своєї оповіді, який саме і привертає увагу тим, що перебуває в переламному моменті долі.
Ще на початку своєї письменницької кар’єри Фіцджеральд писав: «Все, що я думаю про письменницьку майстерність, можна передати однією фразою. Писати треба для молоді свого покоління, для критиків наступного покоління і для професорів усіх наступних поколінь». (The Letters of F. Scott Fitzgerald. — 1968. — Р. 479). Молодь його покоління вважала Фіцджеральда своїм кумиром. Критики ставилися по-різному. Професори згодом дійшли спільної думки, визнавши Ф. С. Фіцджеральда класиком ХХ століття.
Т. Денисова
Великий Гетсбі
Розділ перший
Ще будучи зеленим і вразливим юнаком, я дістав від батька пораду, яку запам’ятав на все життя.
— Щоразу, коли тобі раптом захочеться когось осудити, — сказав він, — згадуй, що не кожному на цім світі випали переваги, які маєш ти.
Він нічого не додав до цього, але ми з ним завжди розуміли один одного з півслова і мені ясно було, що він має на думці набагато більше. Отож я привчив себе не квапитися з висновками і завдяки цій звичці не раз здобував прихильність людей пересічних, а ще частіше ставав жертвою невиправних зануд. Хвороблива натура швидко вловлює і зразу ж намагається використати вияв терпимості з боку людини цілком нормальної; ще в коледжі мені несправедливо закидали потяг до дешевої популярності через те, що найбільш вовкуваті й замкнуті хлопці звіряли мені свої потаємні жалі. Я зовсім не домагався такої відвертості — навпаки, помітивши в голосі співрозмовника перші нотки довірчих одкровень, я, бувало, вдавав, що хочу спати, чи поспішаю кудись, чи переходив на такий собі задерикувато-легковажний тон; адже, виливаючи душу, молоді люди, як правило, не добирають своїх власних слів, а говорять з чужого голосу і до того ж, на жаль, з явними недомовками.
Стриманість у судженнях вселяє невичерпну надію. Я й досі побоююся проґавити щось, якщо забуду батькове снобістське зауваження — яке я по-снобістському повторюю — про те, що природа наділяє людей різним розумінням дозволеного і недозволеного.
А тепер, похвалившись своєю терпимістю, я мушу зізнатися, що вона не безмежна. Поведінка людини може ґрунтуватися на засадах твердих, як камінь, чи хлипких, як твань, але часом настає й така мить, коли мене вже не обходить, на чому вона ґрунтується. Минулої осені, коли я повернувся з Нью-Йорка, мені хотілося, щоб людство стало на варту своїх моральних цінностей, як затягнутий у мундир солдат. З мене досить уже було розгульних екскурсій з відвіданням потаємних закутків людської душі. Тільки для Гетсбі, людини, ім’ям якої названа ця книжка, я робив виняток, — для Гетсбі, котрий уособлював усе те, що я глибоко зневажаю. Якщо міряти особистість напругою її поривань, то він був особистістю надзвичайною, наділеною якоюсь загостреною чутливістю до всього, що може пообіцяти йому життя; він був немовби частиною одного з тих складних приладів, що реєструють підземні поштовхи на відстані десятків тисяч миль. Чутливість ця не мала нічого спільного з млявою вразливістю, яку гучно іменують «артистичною вдачею», — це була рідкісна здатність надіятися, романтичний запал, якого я ні в кому більше не зустрічав і, певне, вже ніколи не зустріну. Ні, Гетсбі наостанку виправдав себе; не він, а те, що тяжіло над ним, та отруйна курява, яку здіймали крила його мрії, — ось що на час позбавило мене інтересу до людських перебіжних печалей та скороминущих радощів.