— Я вже чула цей тупіт кілька хвилин тому, хтось ходив по долішніх кімнатах, — сказала Міллі впівголоса, — але я подумала, що це ти, Франсуа, повернувся…
Ніхто не відповів їй. Ми всі троє застигли на місці, в нас калатали серця; і ось відчинилися двері, що вели з горища на сходи кухні; хтось спустився по приступцях, пройшов через кухню й з'явився на порозі їдальні.
— Це ти, Огюстене? — спитала гостя.
Перед нами стояв високий хлопець років сімнадцяти. В сутіні я побачив спершу лише його селянський фетровий капелюх, збитий на потилицю, й чорну блузу, стягнену паском на школярський манір. Я розгледів, що він усміхається…
Хлопець помітив мене і, перш ніж котрась із матерів зажадала від нього пояснень, мовив:
— Ходімо на подвір'я!
Якусь мить я вагався. Та, побачивши, що Міллі не тримав мене, взяв кашкет і подався слідком. Ми вийшли через двері кухні й попростували на майданчик, який уже огородила темрява. У вечірній сутіні я бачив його вугласте обличчя, прямий ніс, пушок над верхньою губою.
— Поглянь, що я знайшов у вас на горищі, — сказав хлопець. — Певне, ти ніколи туди не зазирав?
Він тримав у руці почорніле маленьке дерев'яне колесо, обвите ґнотовим шнуром, — либонь, це було «сонце» чи «місяць» для фейєрверка свята Чотирнадцятого липня.
— Я знайшов там ще такі самі дві речі, вони цілісінькі, ми зараз їх запалимо, — мовив він спокійно, з виглядом людини, впевненої у своїх словах.
Хлопець пожбурив капелюха на землю, і я побачив, що він пострижений догола, як селянин.
Він показав мені дві ракети з паперовими гнотами, що, мабуть, не встигли догоріти до кінця. Встромивши в пісок маточину колеса, дістав з кишені пачку сірників — на превеликий мій подив, бо нам категорично заборонялося носити з собою сірники. Присівши, він обережно підніс запалений сірник до ґнота. Потім швидко відтяг мене за руку.
Через хвилину, коли моя мати, домовившись з матір'ю Мольна про плату за пансіон, провела її на подвір'я, вона побачила: під дашком ігрового майданчика, сопучи, мов ковальські міхи, здіймалися два снопи червоних і білих зірок; якусь мить мати, певне, могла бачити, як я стояв у чарівному сяйві поряд з високою постаттю новачка, тримаючи його за руку й навіть не кліпаючи очима…
Але вона й цього разу нічого не сказала.
Під час вечері за нашим столом сидів мовчазний хлопчина; він їв, похнюпивши голову й не помічаючи, що ми всі троє з цікавістю дивимося на нього.
Розділ другий
ПІСЛЯ ЧЕТВЕРТОЇ ПОПОЛУДНІ
Досі мені не доводилося бігати по вулицях з міськими хлопчаками. До цього самого 189… року мені дошкуляли болі в стегні, тож я почував себе боязким і нещасливим. Ще й сьогодні пам'ятаю, як незграбно стрибав я на одній нозі, силкуючись наздогнати прудких школярів, що гасали по вуличках довкола нашого будинку.
До того ж мені не дозволяли виходити з дому. Пригадую, як Міллі, що пишалася моєю слухняністю, не раз потиличниками заганяла мене додому, побачивши, що я накульгую, женучись за міськими гультіпаками.
Приїзд Огюстена Мольна, який збігся з моїм одужанням, став для мене початком нового життя.
До його приїзду, тільки-по о четвертій пополудні закінчувалися уроки, для мене починався довгий самотній вечір. Батько переносив вогонь із класної грубки до каміна нашої їдальні, і з вистудженої школи, де валували клуби диму, виходили останні запізнілі учні. Ще якийсь час вони бігали на подвір'ї, потім починало сутеніти, і двоє чергових, прибравши в класі, брали з-під навісу свої пальта й каптури і з сумками в руках швиденько йшли, не зачинивши за собою брами.
Тоді я, поки не гасли відблиски денного світла, простував до архіву мерії, де було повно здохлих мух та оголошень, що тріпотіли на вітрі, і, всівшись в крісло гойдалку біли вікно, повернутого на садок, читав.
Коли надворі зовсім темніло, коли з сусідньої ферми долинало скавуління собак, а у віконці нашої кухні спалахувало світло, я нарешті рушав додому. Мати варила вечерю. Я піднімався на третю приступку сходів, що вели на горище, мовчки сідав на неї і, прихилившись чолом до холодного пруття поручів, дивився, як вона розпалює вогонь у кухні, освітленій однією-однісінькою миготливою свічкою.
Та ось з'явився той, хто відірвав мене від цих тихих дитячих радощів, той, хто задув свічку, що освітлювала лагідне материнське обличчя, схилене над вогнем, топ, хто загасив лампу, під якою пізніми вечорами, коли батько міцно зачиняв дерев'яні віконниці на засклених дверях, збиралася наша родина. Це був не хто інший, як Огюстен Мольн — Великий Мольн: так його невдовзі назвали учні нашої школи.