Відтоді, як він приїхав до нас, себто з перших днів грудня, школа вечорами вже не стояла пусткою: після четвертої години ніхто не квапився йти додому. І хоч у відчинені двері віяло холодом і кричали чергові, що носили відра з водою для миття підлоги, завжди зо два десятки учнів, які жили в містечку та довколишніх селах, лишалися в класі, юрмились довкола Мольна. І зав'язувалися довгі суперечки, нескінченні розмови, до яких потроху, з почуттям тривоги й водночас задоволення, прилучався і я.
Мольн мовчав, але саме задля нього всі базікали навперейми, і то один, то інший з найговіркіших учнів, зажадавши загальної уваги й закликавши у свідки по черзі кожного з друзів, що гучно висловлювали своє схвалення, починав розповідати довгу історію про якесь бешкетування, і всі слухали, пороззявлявши роти й нишком сміючись.
А Мольн сидів на парті, гойдав ногами й про щось розмірковував. Інколи він теж сміявся, але зовсім тихо, мовби приберігав справжній, гучний сміх для якоїсь кращої історії, відомої тільки йому самому. Потім, коли надворі вечоріло й крізь шибки до класу цідилося так мало світла, що вже не можна було розгледіти гурт школярів, Мольн нараз підводився й, розштовхавши натовп, що тісно оточив його, кричав:
— Досить! Ходімо!
І всі ступали слідом за ним, і ще довго з темряви далеких вулиць до мене долинали їхні крики…
Тепер іноді йшов з ними і я. Разом із Мольном я доходив до брами сільських стаєнь та хлівів тоді, коли господині доять корів.
Ми зазирали до майстерень, і з глибини темної кімнати під стукіт верстата долинав голос ткача:
— О, студенти прийшли!
Десь перед вечерею ми опинялися неподалік бульвару, в стельмаха Дену, що був і ковалем. Його майстерня містилася в колишньому заїзді з великими двійчастими дверима, завжди навстіж відчиненими. Ще з вулиці чути було сопіння міхів, і у відблисках гарячого жару миготіли постаті селян, які залишили біля брами віз, щоб трошки погомоніти; вряди-годи там з'являвся школяр, схожий на нас; прихилившись до дверей, він мовчки дивився, як працює коваль.
Ось тут за тиждень до різдва все й почалося.
Розділ третій
«Я ЗАХОДИВ ДО КРАМНИЧКИ КОШИКАРЯ»
Дощ періщив цілий день і вщух лише ввечері. День був страшенно нудний. На перервах ніхто не витикав носа зі школи. В класі не стихав голос мого батька, пана Сереля:
— Замовкніть, шибеники!
Після останньої перерви, — або, як ми її називали, останньої «чвертки години», — пан Серель, що кілька хвилин задумливий снував сюди-туди, зупинився, ляснув лінійкою по столі, аби урвати гамір, який звичайно зчиняється наприкінці уроків, коли клас починає нудьгувати, й спитав у сторожкій тиші:
— Хто поїде завтра з Франсуа зустрічати пана й пані Шарпантьє?
Це були мої дідусь і бабуся. Дідусь Шарпантьє, колишній лісничий, тепер уже пенсіонер, носив великий сірий вовняний плащ і кролячу шапку, яку називав «своїм кепі». Молодші школярі добре його знали. Щоранку, вмиваючись, дідусь, мов старий солдат, хлюпався у відрі з водою, смикаючи себе за борідку. Діти оточували його і, заклавши руки за спину, з шанобливою цікавістю стежили за цією процедурою… Знали вони й бабусю Шарпантьє, маленьку літню селянку в плетеному чепчику, бо Міллі не раз приводила її до класу малюків.
Щороку, за кілька днів до різдва, ми вирушали до Ла-Гара зустрічати їх з поїзда, що прибував о четвертій годині дві хвилини. Щоб побачитися з нами, вони перетинали весь департамент, навантажені торбами з каштанами та загорнутими в серветки різдвяними стравами. Щойно вони, тепло вдягнені й трохи зніяковілі, всміхаючись, переступали поріг нашого будинку, ми зачиняли за ними всі двері, — і починався чудовий тиждень радощів та розваг…
Щоб привезти з вокзалу дідуся й бабусю, разом зі мною треба було послати ще когось, звісно, поважного, хто б не перекинув усіх у рівчака, і досить добродушного, бо дідусь Шарпантьє будь-якої миті міг вилаятися, а бабуся любила погомоніти.
На запитання пана Сереля дружно відгукнувся десяток голосів:
— Великий Мольн! Великий Мольн! Та пан Серель удав, ніби не чує. Тоді одні почали кричати:
— Фромантен!
— Жасмен Делаж! — вигукували інші.