Пан де Гале обережно прочинив двері до кімнати молодої жінки. Вона не спала.
— Можете увійти, — сказав він.
Вона лежала в гарячці, біляве волосся її розсипалося на подушці. Втомлено всміхнувшись, Івонна подала мені руку. Я привітав її з народженням дочки. Вона відповіла мені хрипким голосом, у якому вловлювалася невластива їй суворість — суворість того, хто повернувся з поля бою:
— Еге ж, але мені її трохи зіпсували.
Незабаром я пішов, щоб не втомлювати її.
Наступного дня, в неділю, пополудні я з радісним почуттям подався до Саблоньєра. Та на дверях раптом побачив пришпилений папірець, на якому було написано:
«Прохання не дзвонити»
Я не зрозумів, у чому річ, і досить сильно постукав. За дверима почулися квапливі приглушені кроки. Мені відчинив незнайомий чоловік — це був в'єрзонський лікар.
— Що сталося? — спитав я.
— Тсс! Тсс! Вночі дівчинка мало не померла, — прошепотів він сердито. — З матір'ю теж дуже погано.
Зовсім приголомшений, я навшпиньках піднявся слідом за лікарем на другий поверх. Дівчинка спала в своїй колисці, біла як смерть, бліда як полотно. Лікар вважав, що йому вдалося її врятувати. Що ж до матері, то він не може дати ніякої гарантії… Гадаючи, що я єдиний друг родини, він удався до довгих пояснень. Завів мову про запалення легень, про закупорку вен.
Він вагався, ні в чому не був певен…
Зайшов пан де Гале; він страшенно постарів за ці дві доби, він був розгублений, увесь тремтів. Нещасний батько завів мене до сусідньої кімнати і прошепотів майже в нестямі:
— Не слід її лякати, лікар звелів переконувати її, що все буде гаразд.
Івонна де Гале, як і вчора, лежала, закинувши голову: обличчя її пашіло, погляд час від часу блукав; вона мужньо боролася зі смертю.
Неспроможна говорити, Івонна подала мені свою гарячу, мов вогонь, руку, і в цьому русі було стільки приязні, що я мало не заплакав.
— Ну, ні, — сказав пан де Гале дуже голосно, з удаваною бадьорістю, схожою на божевілля, — бачите, наша хвороба має не такий уже й поганий вигляд!
Не знаючи, що відповісти, я тримав у своїх долонях руку молодої жінки, що була при смерті…
Івонна силкувалася щось мені сказати, чогось попросити; вона подивилася на мене, потім показала очима на вікно, ніби хотіла, щоб я вийшов надвір і когось покликав… Але враз у неї почався жахливий напад ядухи; її чарівні голубі очі, які щойно так трагічно кликали мене, закотилися, щоки й чоло потемніли, вона затремтіла, намагаючись стримати стогін жаху й розпачу. До леї кинулися лікар і доглядальниця з кисневою подушкою, серветками та пляшечками, а батько, схилившись над дочкою, закричав, — закричав так, наче вона вже була далеко від нього, — хрипким і тремтливим голосом:
— Не лякайся, Івонно! Нема нічого страшного! Не бійся нічого!
Невдовзі Івонні трохи полегшало, проте вона ще важко дихала, закинувши голову; вона й далі боролася, але не могла навіть глянути на мене, сказати бодай слово, видертися з безодні, в яку падала.
… Побачивши, що нічим не зараджу, я вирішив піти. Звісно, я міг залишитись іще на якийсь час — і тепер, коли я думаю про це, відчуваю велику прикрість. Але тоді я ще плекав у собі надію. Переконував себе, що смерть не може так просто здолати Івонну…
Дійшовши до гаю, що ріс позад будинку, і ні на мить не перестаючи думати про погляд, яким Івонна показала на вікно, я почав уважно, наче вартовий чи людолов, обстежувати хащі, якими Огюстен колись уперше прийшов до Саблоньєра й через які він утік з дому минулої зими. На жаль, довкола стояла глибока тиша. Жодної підозрілої тіні, ніде не шелесне бодай одна гілка. І тільки вдалині, на алеї, що вела до Преверанжа, ледь чутно дзеленчав дзвіночок; незабаром з-за повороту вийшов хлопчик у червоній скуфії і школярській блузі, слідом за ним ішов священик… І я подався геть, ковтаючи сльози.
Наступного дня почався новий навчальний рік. О сьомій годині ранку на шкільне подвір'я прийшли перші учні. Я довго не наважувався спуститися вниз, з'явитись перед ними. Коли ж нарешті вийшов і відімкнув відволожений клас, що простояв замкнутий два місяці, сталося те, чого я так боявся: від гурту хлопчиків, які бавились на майданчику, відійшов найстаршенький і попростував до мене. Він сказав, що «вчора ввечері померла молода пані із Саблоньєра».
Від пекучого жалю голова в мене пішла обертом. Мені здавалося, що ніколи в житті у мене не стане мужності почати урок. Та й перетяти шкільне подвір'я мені було просто несила, бо піді мною вгиналися ноги. Мене охопив непогамований смуток. Вона померла! Світ спорожнів. Настав край вакаціям. Настав край тривалим поїздкам у бричці по незнайомих дорогах, настав край таємничим святам… У світі зосталося саме тільки горе..